Олександр Васильєв-Мюллер

Член Соціологічної Асоціації

з 1980р. і член AAAS с 2001 р.

 

 

    Хочу нагадати присутнім наступне. Ми всі живемо у першій хвилі підйому п’ятої Кондратьєвської Хвилі, яка ще буде нас штовхати всіх до більш активного і цікавого життя до 2020 р. Нас очікують відкриття, які вже повинні відбутись за прогнозами групи Кларка (які доречи на70% справдились для 90-тих років ХХ століття), а саме:

- Керування погодою та телесонсорні прилади – це вже майже повинне відбутись;

- Керування спадковістю, роботи та ядерні конфлікти – десь 2020 р.;

- Добування корисних копалень у космосі – десь 2030 р.;

- Перетворення елементів та розумні тварини – десь 2040 р.;

- Керування гравітацією – десь 2050 р.

   З цієї перспективи, якось, на перший погляд, не зовсім доречні всі наші дослідження і аналіз історичного досить спірного матеріалу, тому що штучність впливу на багато подій сліпить очі для кожного неупередженого дослідника. Але все ж таки для нас всіх не має іншої історії, окрім тієї, яку ми знаємо, яку вивчаємо, і розуміння якої нас турбує не менш ніж майбутні перебудови і корені зміни.

   І це тому, що правдиве і глибоке пізнання своїх коренів зробить нас мудрішими, зробить можливим нам усім витримати майбутні інтелектуальні і духовні навантаження.

    І в першу чергу нас всіх цікавлять т. з. доленосні події для нашої країни, для нашої нації. До цих значних і доленосних подій належить Акт Злуки.

    Про цей Акт більш менш в Станіславові відомо майже кожному мешканцю, тому що події частково розгорталися в нашому місці і це не випадково. Галичина завжди була духовним центром Західної України, багато починалось на її теренах і багато чого історики не бажають ще знати.

   Але відносно Акту Злуки все майже відомо і вважається, що можна тільки виявити вплив тієї чи іншої особистості і це вже буде добре, бо всі основні документи вивчені і їх аналіз майже нічого нового не може дати. Нам здається, що це не так. В першу чергу, ми якось окремо оцінюємо події, які відбувались на той час в Закарпатті, Галичині та в Центральній і Східній Україні, а також на Кубані. А події досить яскраві і при їх розгляді все стає зрозумілим, особливо нам у 2010 році.

    "Українське питання старе – воно ровесник з’яві українського етнографічного елемента у складі Московської держави. В різні часи питання це набувало різних форм" – писав у 1915 р. В. Вернадський.

     А цей один вислів робить зрозумілим всі невдачі першій половини ХХ століття відносно відродження державності в Україні. Окремі блискучі дії, як то дії І куріння Січових Стрільців під керівництвом Є. Коновальця, який жорстоко придушив антидержавницький заколот у Києві в кінці січня – на початку лютого 1918 р., тим самим вигравши декілька дуже важливих днів. А це дало змогу українським дипломатам 9 лютого (27 січня за ст. літ.) 1918 р. підписати дуже важливий для долі України Брестський мирний договір з Центральними державами (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією), які визнали незалежність УНР і зобов’язувалися надати УЦР військову допомогу в обмін на поставки великої кількості продуктів для цих країн. Але далі відбуваються такі дії, які повністю нагадують всі події сучасності із продажем МК «Кріворіжсталь» та отриманням кредитів від МВФ.

   Дуже цікаві такі висновки істориків – «Є.Коновалець залишився в Києві і намагався в міру своїх сил і можливостей вплинути на гетьмана, щоб П. Скоропадський провадив більш виважену українську, а не проросійську політику. На жаль, це йому не вдалося зробити повною мірою, разом з тим, у кінці серпня 1918 р. Є. Коновалець отримав дозвіл П. Скоропадського на формування окремого загону Січових Стрільців з місцем базування у Білій Церкві, і цей проект він успішно здійснив. З часом гетьман все більше підпадав під вплив російських монархістів, перетворюючись у їхніх руках на слухняну маріонетку (вид.моє – О.В.-М.)». Важко дати позитивну оцінку таким діям, як і діям, коли «керівники Директорії не могли вирішити з ким співпрацювати: з буржуазною Антантою, чи з пролетарською Росією, а в своїй революційності навіть намагалися бути ще радикальнішими за більшовиків». Взагалі, хто вони були ці керівники ? Кого вони репрезентували ? Мабуть, тільки зовнішню розвідку Російській Імперії.

   Особливо, все це сприймається на рівну гумору, коли ми тільки перелічуємо дипломатичну активність «незалежної на той час від здорового глузду України». А дійсно зробіть будь ласка самі висновки. Зараз всім відомо, що найбільш потужною за складом і чисельністю була надзвичайна дипломатична делегація УНР на Паризькій мирній конференції (18.01.1919 р. – 21.01.1920 р.). У ній взяли участь 27 держав, але з новоутворених лише Польща і Чехословаччина. Керівним органом конференції була Рада десяти (згодом Рада чотирьох), але вирішальну роль відігравали країни-переможниці представлені главами урядів: Франції – Ж.Клемансо, Великобританії – Д. Ллойд Джордж і США – президент В.Вільсон. У складі їх делегацій були міністри закордонних справ, а також військові міністри, досвідчені експерти з проблем, які розглядалися: Ліга Націй, репарації, нові держави, територіальні проблеми, колонії. Важливе місце посідало питання боротьби з більшовицькою Росією та вирішення „російської проблеми”. Відзначимо, що глави Антанти майже одностайно висловилися за інтервенцію і потужну допомогу антибільшовицьким силам у Росії. Зараз історики лукаво пишуть, що це «вселяло Україні надію знайти порозуміння з керівниками конференції й надіслати власну делегацію в Париж».   

    Ми знайдемо зараз і такі данні, що 10 січня 1919 р. спеціальною постановою уряду міністр закордонних справ УНР В.Чехівський сформував делегацію на чолі з Г.Сидоренком у складі: генеральний секретар М.Рудницький, група дипломатів – О.Шульгин, А.Марголін, А.Галіп, В.Панейко, Д.Ісаєвич; група радників (14 осіб) – М.Кушнір, М.Туган-Барановський (який був міністром промисловості, фінансів і торгівлі Української Центральної Ради, разом з В.І.Вернадським та низкою інших вчених став співтворцем Української Академії Наук, займав посаду декана і завідувача кафедри Київського університету, а помер на посаді радника Уряду Української Народної республіки, делегація якого направлялася на Паризьку Мирну Конференцію, у січні 1919 р. і похований в Одесі), С.Шелухін, Б.Матюшенко, С.Томашівський, В.Тимошенко та ін.; канцелярія (34 особи !) та інформаційне бюро (20 осіб (!), з них 6 журналістів для висвітлення роботи конференції). Скажіть будь ласка, на які кошти все це було зроблено ? Хто сплатив рахунки ? Ось що є сенс з’ясувати чесним історикам.

    Зараз пишуть, що незважаючи на більш несприятливі умови, ніж за часів Гетьманату, МЗС УНР вдалося зберегти чи заснувати нові консульські установи, хоча це було досить складно. Але наводять, наприклад, що вже у грудні 1918 р. радянський уряд прийняв постанову про ліквідацію українських консульств (37 установ !) на території Росії. А для того, щоб відповідальність впала на Україну, «щирі українці із Московії» підготовлюють документи, в яких майже водночас уряд УНР ухвалив постанову про їх відкликання або ліквідацію. Але була залишена структура і штати консульських установ Гетьманату та, по можливості, частина їх апарату. За даними В.Трембіцького, консульську мережу Директорії УНР у 1919-1920 рр. складали генеральні консульства у Берліні, Данцигу, Тифлісі і Ризі.

    Вплив вільного духу із України на Росію зупиняли, а вплив проросійських у своїй суті ідей із України на весь світ стимулювали.

    Що це ніхто не розумів на Заході ?! Консульства, віце-консульства і консульські агентства (всього 27 !) діяли у Афінах, Баку, Батумі, Берні, Брюсселі, Будапешті, Бухаресті, Варшаві, Гаазі, Гельсінкі, Єревані, Женеві, Копенгагені, Кошиці, Лондоні, Мюнхені, Парижі, Празі, Римі, Софії, Стокгольмі, Сухумі, Талліні, Цюриху, Чернівцях. Відзначимо, що на початку 1921 р., коли уряд діяв в еміграції в Польщі, їх залишилося всього кілька: в Берліні, Данцигу, Баку, Батумі і Ризі.

    Дуже добре розуміли всю цю «дитячу геополітику» і на Заході, і в Америці, і в Азійських країнах, але відносились по християнські до людей, до тих українців, хто хоч трохи бажав жити по людські, хоча може у глибині душі і не був християнською людиною, а відробляв завдання платного агента Імперських «мудреців». Але їх діти вже ставали людьми, ставали справжніми християнами.

   Ми можемо знайти у друкованих працях і таки перли – «Дипломатичні установи УНР набагато активніше попередніх розгорнули за кордоном пропагандистсько- інформаційну діяльність, розгорнули широкомасштабну діяльність щодо опіки українців за кордоном. Завдяки жертовній праці відданих українській справі дипломатів, світове суспільство все прихильніше ставилося до героїчної боротьби українського народу за незалежність своєї держави. Хоча перемогти численних і потужних ворогів не вдалося, уряди і народи багатьох країн співчували українцям, надавали притулок армії УНР, уряду, який проіснував в еміграції до здобуття Україною незалежності 1991р.» Дійсно, 15-ти тисячну українську армію годували Чехи і багатьом «жертвам східних репресій» надавали притулок у Європі.

   Але хто був дійсно із цих «націоналістів» жертвами ? Ось що є сенс з’ясувати історикам !

   Історики відзначають, що «У жовтні 1919 р., коли на Кавказ до Тифліса, де продовжувала діяти від лютого надзвичайна дипломатична місія УНР на чолі з І.Красковським, виїхав за завданням С.Петлюри І.Сокальський. Українські дипломати отримали завдання провести зустрічі і переговори з представниками Кубані щодо створення Чорноморської федерації.»

   Вам не нагадує це прообраз сучасного інтеграційного об’єднання Чорноморське економічне співробітництво ? Мабуть ті ж цілі ставили тоді, як і сьогодні, але тоді потрібно було домогтись ще більшого, а саме визнання Кубані як самостійного суб’єкта міжнародного права. Доречи, як свідчить історична наука –«Українці прийняли кубанців як союзників, допомогли скласти й направити Раді Чотирьох меморандум з проханнями визнати Кубань, допустити до участі в конференції та прийняти Кубань у Лігу Націй.»

  Бідна Рада Чотирьох – її завалювали різними папірцями штучні віртуальні державні утворення із не бажаючої працювати разом зі всім Світом Росії. Історики також відзначають, що «Київ намагався продовжувати і розвивати контакти з державами Кавказу: Грузією, Вірменією і Азербайджаном. У лютому 1919 р. було створено українську дипломатичну місію під керівництвом І. Красковського до Тифліса. 4 квітня вона прибула на місце й розгорнула діяльність, охоплюючи всі три країни.»

   А сучасна інтеграційна угода ГУУАМ, охоплює які країни ? Також Грузію, Азербайджан, а ще Узбекистан і Молдову.

  Той же підхід тільки через 80 років. Велика практична користь, маючи на увазі економічний аспект, від цих угод ? Хто про нього сьогодні каже ?

   В том то і справа, що все тільки для того, щоб «наводити паніку на Світ» (вислів Генрі Форда про чинники війн у ХХ столітті).

   Взагалі, всі анти-Антантовські умови та угоди, а також настрої в Україні того часу, які тиражувало МЗС УНР, не нагадують нам в 2010 р. антинатовські шоу-вистави у Криму та в інших містах України ?

   Перепрошую, але мені все це нагадує палатки «Фронту Змін» Яценюка та його гасла про «Індустріалізацію».

   Все це вже у минулому, як і та псевдо політика, мов би на захист інтересів України. Тому що питання вже не в коштах, а у кадрах освічених дипломатів (а може насправді і не зовсім дипломатів), які миттєво дістати не можна.

   І зараз повністю переконаний у тому, що той геополітичний проект, який носив умовну назву «Незалежність України» був нав’язаний українцям, м’яко кажучи.

  Так, що все що відбулось штучне і не було і не має реальних джерел позитивних зрушень ?

   Ні такі джерела були тоді і вони існують і сьогодні. В першу чергу, у 1875 р. Європа була майже завалена хлібом із Америки, який знизив ціни у чотири рази, а це самий великий удар по Сходу, який тоді можна було нанести, бо хліб для Імперії тоді був на рівні нафти сьогодні. Треба було шукати відповіді і цими відповідями і стали усі військові конфлікти ХХ століття, соціал-демократичні революції в Угорщині та Німеччині, переворот в Росії і т.п.

   Не можна забувати і того, що в Західній Україні більшість підприємств була збудована за рахунок польського та німецького капіталів, а торговий капітал був переважно єврейський. А дії соціал-демократії, так званої, були спрямовані на обґрунтований «марксистською наукою» грабунок через націоналізацію, тому приклад всіх соціал-демократичних властолюбців на Сході був досить заразним і його хотіли наслідувати всі трошки торкнувшиєся знань молоді люди, особливо, коли все було в шатах моральності.

  Але були і справжні глибинні позитивні по всім вимірам сили. Їх створювала Греко-Католицька Церков, яка дійсно рятувала українську культуру і українську національну ідею. Було і формування саме під Києвом Т. Масарик 40-тисячного чехословацького корпусу, що згодом став основною опорою чехословацької державності. А Т. Масарик одним з перших визнав Директорію УНР (!). Був і спротив січових стрільців кінноті Радянській Росії, яка йшла на Варшаву, що її врятувало від захоплення.

   Багато було дійсно героїчних не «врахованих сценаріями геополітиків зі Сходу» вчинків патріотів України, які позитивно вплинули на розбудову Світової демократії.

   Тому Акт Злуки і діяльність ЗУНР фактично при всій штучності багатьох акцій продемонстрували єдність української нації. Ця подія дуже позитивно вплинула на багато подій у Світі. Що казати, дикунські голодомори не змогли знищити того позитивного впливу, який зробив Акт Злуки на українську націю. І це ми теж зараз відчуваємо.

   І всі ми живемо зараз в країні яка входить у 20 найбільш потужних країн Світу і за розмірами Україна найбільша Європейська країна після Російської Федерації і університетів в цій країні не менш ніж в Німеччині і Франції разом, а це все не просто було досягти (!).

   А було це досягнуто тільки тому, що Акт Злуки був потрібен в той час як народу України, так і Сходу. А звідси висновок – коли працюємо по узгодженим напрямкам із урахуванням інтересів сусідів тоді і історичні події відбуваються, які дійсно носять доленосний характер на протязі майже століть.

   Завершуючи, потрібно зробити прогноз більш менш коректний на найближчий час. Тому нагадую, що та хвиля п’ятого кондратьєвського циклу (1990-95 рр. до 2015-20 рр.), яка характеризується початком третьої промислової революції, в якій доречи ми живемо, спирається на мікроелектроніку, біотехнологію, ядерну та термоядерну енергію і на Інтернет-технології. Ми вже пережили багато подій в інтелектуально духовному плані, а саме - Форум Тисячоліття у 2000 р., розширення ЄС і впровадження інституту Президента в Новій Супердержаві – ЄС у 2007-10рр., відкриття закону Збереження Праці (1999-2003 рр.) та створення наукомістких концепцій історичного розвитку.

   На цьому фоні відзначення нами у 2010 р. в Івано-Франківському Університеті права ім. Короля Данила Галицького Великої Події для Європи підписання Акту Злуки, як би межує із початком самої руйнівної для Східної Європи еміграційної хвилі, яка буде характеризуватися не кількістю емігрантів, а якістю відмовляючихся від активної праці фахівців в Східній Європі (т. з. внутрішня еміграція). Виступ п. Кузьмука, майбутнього міністра оборони України 9.02.2010 р. по телебаченню, як би знаменує початок цього процесу для всіх українців.

   Але ми науковці і розуміємо, що все циклічно і спад темпів інтелектуально-духовного розвитку зміниться підйомом, на який ми всі працюємо і будемо працювати. А вся боротьба, дійсна боротьба окремих особистостей на фоні штучних «історичних подій» зробила і зробить те, що найшляхетніша нація Світу Гетто-Даки-Українці, які вже 2500 років дають разом із провідними націями Світу надію людству на майбутнє, буде, незважаючи на всіх геополітичних сценаристів, йти шляхом, який для цієї частини всесвіту запланував Творець.

 

                                           

 Джерела

 

1. Винниченко В. Відродження нації. – К.: Відень, 1920. – Ч. ІІІ. – С. 322-333.

2. Шевченко І. Біля витоків: Становлення української дипломатії УНР // Політика і час. – 1995. – № 9. – С. 79.

3. Віднянський С.В. Українське питання в поглядах Т.Г. Масарика та політиці першої Чехословацької республіки // Т.Г. Масарик і нова Європа: Матеріали конференції. – К., 1998. – С. 22-27.

4. Нова Рада. – 1919. – 19 січня.

5. Ковалів П. Дипломатична діяльність за часи української держави // Календар-альманах Червоної Калини на 1939 р. – Львів, 1939. – С. 129-136.

6. Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. – Мюнхен, 1968. – С. 90-92.

7. ЦДАВО України, ф. 1429 (Фонд канцелярії Директорії УНР), оп. 3, спр. 48, арк. 52.

----------------------------------

12.02.2010 р.

Станіслав – Станіславів (з 1962 р. Івано-Франківськ)