Гуменюк Т.І., к.і.н., доктор філософії,
завідувач кафедрою університету
Роль папи Івана Павла II у захисті прав людини.
У наш час права людини стали чимось більшим, ніж просто захистом від зловживань державної влади, хоча ця їхня функція й надалі залишається ключовою і необхідною. Не менш значною є роль прав людини у вирішенні етичних питань і встановленні напряму суспільного розвитку. Церква ніколи не оминала суспільство своєю увагою, однак досить довгий час мала монополію на духовне життя суспільства і тому не потребувала особливої соціальної доктрини.
З кінця XIX століття формується суспільно-політична доктрина церкви як позитивна програма щодо певного суспільного ладу. Вперше, хоча й далеко не в систематизованій формі, вона була репрезентована в енцикліці Лева XIII Rerum novarum. Другий етап еволюції доктрини пов'язаний з перебуванням на папському престолі Пія ХІ(1922-1939) та Пія XII (1939-1958). Справжній поворот у бік сучасного світу і справді позитивний підхід Церкви до демократії настали за часів папи Івана XXIII (1958-1963), з приходом на папський престол якого починається третій етап в еволюції доктрини - етап, ознаменований церковним аджорнаменто (оновленням) як реакцією на всепоглиблювану соціальну й віровчительну кризу католицизму, сутність якої полягала в загостренні суперечностей між традиціями, нормами й критеріями минулого, старою організацією й структурою церкви, з одного боку, і новими умовами її існування в сучасному світі, з іншого. З понтифікатом Івана Павла II (1978-2005) пов'язаний четвертий етап у розвитку соціальної доктрини католицької церкви.
Свою першу, «програмну» енцикліку 1979 року Redemptor hominis (Викупник людства) Іван Павло II присвятив головним чином питанням теологічного характеру, але саме новий теологічний підхід дав можливість папі говорити про «реальну», «конкретну», «історичну» особистість, про її життя у світі, де переважають матеріалістичні й утилітарні ідеології, де техніка превалює над етикою, де немає поваги до дійсних свободи та гідності людини. Єдиний шлях до мирного й справедливого в соціальному й міжнародному плані суспільства визначається понтифіком через визнання християнських цінностей та дотримання прав людини.
16 жовтня 1978 року після смерті папи Павла VI і короткого правління папи Івана Павла І - кардинала Кароля Йозефа Войтилу обрано 264-им Попою Римським. Понтифікат Івана Павла II один із найдовших в історії Церкви і визначний із різних міркувань. Папа Іван Павло II одним із пріоритетних завдань поставив боротьбу за зміцнення миру на Землі, роззброєння, підвищення цінності людського життя. Папа виступив на захист життя як найціннішого, що може бути у людства. Він численними закликами намагався зупинити кровопролиття в різних куточках світу, примирити ворогуючі сторони.
Папу Івана Павла II називали «Папою прав людини». У своїй енцикліці Centesimus Annus (1991 p.). (Енцикліка була написана з нагоди століття першого окружного послання папи Лева XIII Rerum novarum, отже століття офіційного соціального вчення католицької церкви. Вона з'явилась в період істотних змін у світі, пов'язаних передусім із крахом соціалістичної системи, глибокими перетвореннями в політичних, економічних і соціальних структурах) папа нагадує, що після Другої світової війни і як реакція на жорстокість розповсюдилася більш жива свідомість прав людини, що знайшло своє відображення в різних міжнародних документах, спрямованих на захист прав людини, які він навіть називає новим «правом народів», і в розробці яких активну участь взяла Апостольська столиця. На його думку, після Другої світової війни збільшилась не тільки свідомість прав індивідів, але і також прав народів, а точкою опори цього процесу стала ООН.
У своїй енцикліці «Викупник людства» папа писав, що як Декларація прав людини, так і ООН стануть базою для постійної перевірки програм, систем і режимів, причому вихідною точкою буде саме те, що є єдиним і основним, тобто - благо людей, ще точніше, благо особистості у суспільстві. Воістину, порушення прав людини тягне за собою порушення прав тієї нації, з якою людина пов'язана органічними зв'язками як з великою сім'єю.
Папа визначає дотримання прав людини у світі в цілому і в Європі, зокрема, важливим чинником збереження миру.
Після 1970 року католицизм завдяки змінам, що сталися всередині Церкви, перетворився на рушійну силу демократії. Проте більш важливими були зміни, започатковані Другим Ватиканським Собором, який був скликаний Папою Іваном XXIII і проходив з 1962 по 1965 роки. Другий Ватиканський Собор наголосив на правомірності й потребі соціальних змін, а також на важливості колегіальних дій з боку єпископів, священиків і мирян та їхньої відданості справі допомоги бідним; Собор відзначив умовний характер соціальних та політичних структур, а також важливість прав людської особи.
Після обрання Івана Павла II. Церква займає центральні позиції супроти авторитаризму. У своїй першій енцикліці від березня 1979 року Іван Павло II засудив порушення прав людини й виразно охарактеризував Церкву як "захисницю" тієї свободи, "яка є передумовою й основою справжньої гідності людської особи". Центральну роль почали відігравати папські візити. Папа цілком ясно підтримував місцеві Церкви в їхній боротьбі з авторитарними урядами, а в Польщі, Гватемалі, Нікарагуа, Чилі, Парагваї та в інших місцях він чітко став на сторону опозиції до цих режимів. Найбільший вплив його візити справляли, звичайно ж, на Польщу, особливо його перший драматичний візит 1979 року, який, за словами одного польського єпископа, змінив "ментальність страху, страху перед поліцією і танками, перед втратою роботи чи можливості отримати підвищення на службі; страху бути викинутим зі школи чи не отримати паспорт. Люди усвідомили, що якщо вони перестануть боятися системи, то вона стане безпомічною". Це "перше велике паломництво", за спостереженням Тімоті Ґартона Еша, було "початком кінця" комунізму у Східній Європі:
У своїй енцикліці Centesimus Annus, присвяченій сторіччю обнародування енцикліки Rerum Novarum, Іван Павло II розмірковує над причинами війни та поняттям миру в міжнародних відносинах. Причину війн він вбачає в ідеологіях ненависті і несправедливості, які займають місце правди і які в певні моменти історії охоплюють цілі народи, немовби засліплюючи їх. Він також наголошує на тому, що причиною безпрецедентно жорстоких війн XX ст. було помилкове розуміння суті свободи. Ця помилка полягала в тому, що людську свободу було відірвано від служіння істині, а відтак і від обов'язку поважати права інших людей. Змістом такої свободи стала любов лише до себе, яка розвинулася аж до зневаги до Бога та близьких, любов, яка веде до безмежного утвердження власної вигоди і не піддається обмеженню жодними вимогами справедливості.
Незважаючи на те, вважає Іван Павло II, що після 1945 року на європейському континенті припинилися бойові дії, проте завжди слід пам'ятати, що справжній мир ніколи не буває наслідком воєнної перемоги, оскільки мир передбачає подолання причин війни та дійсну єдність між народами. З цього погляду ситуація в Європі після 1945 року була скоріше відсутністю війни, ніж справжнім і стійким миром.
Мабуть, головним внеском Івана Павла II в проблематику війни та миру слід вважати те, що він по суті наголошує на необхідності духовних та моральних зусиль всього людства в напрямі подолання причин війни та встановлення справжнього миру.
У своєму виступі на засіданні Генеральної Асамблеї ООН в 1979 році Іван Павло II перелічив основні права, які, з його погляду, мають особливе значення для людини та її здорового розвитку. Серед цих прав він, зокрема, назвав такі, як право на життя, на свободу і особисту безпеку, право мати їжу, одежу, помешкання, доступ до охорони здоров'я, право на відпочинок, на свободу слова, на науку і культуру, на свободу думки та совісті. Іван Павло II дуже чітко вказав на загрози, які виникають стосовно прав людини. На його думку, такими є насамперед несправедливість поділу матеріальних благ, а також несправедливість, яка завдає шкоди людському духові.
Іван Павло II стверджував, що право на релігійну свободу є фундаментальним або основоположним, на яке опираються всі інші права людини. Він проаналізував стан міжнародних відносин через призму прав людини, визнаючи тим самим широкий спектр політичних, соціальних і економічних прав, що містяться в документах ООН. Попередники Івана Павла II сумнівалися чи можна взагалі поєднати католицизм і демократію. Папа Іван Павло II був відданий демократії, однак прагнув покласти в її основу моральний порядок. Ці дві реальності - демократія й моральний порядок - не тільки поєднуються між собою, а й, здається, доповнюють одна одну.
Власну теорію прав людини Іван Павло II розвивав ще будучи професором Католицького Люблінського університету. Особливе значення тут мають дві його наукові праці: «Любов та відповідальність» та «Особа та дія».
Список використаної літератури:
1. Іван Павло II. Вставайте, ходімо. Пер. з польс. Марії Безпалько. - Львів: Місіонер, 2005.- 168 с.
2. Іван Павло II. Дар і Таїнство. У п'ятдесяту річницю моїх ієрейських свячень. Переклад: о. Івана Козовика. - Івано-Франківськ: «Нова Зоря», 1998. - 103 с.
3. Крегул Ю.І., Ладиченко В.В., Орленко В.І. Права і свободи людини.- К., 2004.-288 с.
4. Лист до сімей святішого отця Івана Павла II. З нагоди року сім'я 1994. - Кайрос. Домініканське видавництво Київського Коледжу Католицької Теології св. Томи Аквінського. - 96 с.
5. Лебьода Д.Т. Таємниця Папи: Пер. з 3-го пол. вид. - К.:Т-во»Знання», КОО, 2001. - 221 с.
6. Мережко О. Внесок Івана Павла II в розвиток католицької концепції міжнародного права // Юридичний журнал. - 2009. - №12. - с.45-57.
7. Послання Папи Івана Павла II. Львів, 2001 .-288 с.
8. Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реалії сьогодення: Наук. 36.- К„ 1998.-155 с.
9. Релігійна свобода і права людини: Богословські аспекти: У 2-х т. - Львів, 2000.
10. Суттнер, Ернст Кристоф. Церковні розколи і єдність Церкви. - Львів, 2007.-152 с. 11. Федорів О., Михайлів О. Іван Павло II. Папа миру. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. - 96 с.
Источник: http://www.cic-wsc.org | 
