Тривалий час християнізація Київської Русі пов’язувалась з Візантійською церквою, князем Володимиром і 988р. Хоч дана версія тривалий час вважалась традиційно офіційною, вона навіть на хвилі своєї популярності мала багато контраргументів, що ставили її під сумнів. Утім охочих "пропустити” цю інформацію крізь призму здорового глузду і ясної логіки тоді не знаходилось: масово послуговувались версією нашої історії, запропонованої східним сусідом, що вважав свої і наші витоки християнства – одночасними та канонічно ідентичними.
Як багато інших, цей міф утратив первісну цілісність і дожив свого кінця. І тепер, у своєму розгорнутому вигляді, має продемонструвати нам, українцям, власну примітивність.
Виведемо факти з міфічної зацикленості і розставимо їх в історичній та логічній послідовності.
Розкриття проблеми
Спочатку про 988 р. як початок християнізації. Загально відомо, що Візантійські писемні джерела засвідчують прийняття християнства Київським князем Аскольдом у 860р. і що на його могилі стоїть християнська церква. А княгиня Ольга хрестилась у 854р., була похоронена за християнським обрядом і була причислена до лику святих після смерті.
Теологи висувають версію про місіонерську діяльність апостола Андрія, який побував на київських горах у І ст. н.е. і поставивши тут хрест, здійснив пророцтво про те, що на даному місці виникне велике місто з багатьма церквами, а християнська віра набуде великого поширення.
Є гіпотези про прихід християнства до Русі через Болгарію, Рим.
Є задокументована інформація про існування Тмутаракансьої єпархії в Азовській Русі ще за 120 років до легендарного 988р., а Перемишлянська єпархія виникла за 100 років до цього. Причорноморські міста-поліси, які були грецькими колоніями, сповідували християнство ще з IVст.
Цих фактів досить, щоб позбавити традиційну гіпотезу про запровадження християнства у 988р. статусу пріоритетності.
Тепер про участь Візантії у цих подіях.
А.Колодний доводить, що, без сумнівно, не могло бути так званого масового хрещення, канонізованого Візантійським імператором. По-перше, у жодному літописному візантійському джерелі немає про це згадки, тоді як про інші події суспільного життя Київської Русі зафіксована дуже точна інформація.
По-друге, і це головне. На період Х ст. усі християнські обряди і таїнства були чітко канонізовані. Хрещення проводилось індивідуально і в храмі. Масове хрещення виглядало б як велика єресь, і на це Візантійський патріарх ніяк не пішов би.
З огляду на це, масове хрещення Київської Русі зініціював сам князь Володимир, який не був заангажований ні Західною, ні Східною канонічністю, бо її остаточного та офіційного розмежування ще й не відбулось (історичний час цієї події – 1054 р., а надворі був 988р.). Які наміри стояли за цим вчинком князя? Що отримав він взамін – підтримку, славу чи опір "своїх” та нерозуміння "чужих”?
Зануримось у ментальність історичного контексту.
Аскольд і Дір були хрещені за два роки до вступу на київський престол, тобто 862 року.
Через 20 років по тому, у 882р., у результаті державного перевороту, владу у Києві захопив Олег. Він вів відкриту антихристиянську політику, намагаючись відродити віру своїх предків.
У 912р. до влади приходить Ігор, який зайняв позицію релігійної толерантності. Відомо, що його дружинниками були як християни, так і язичники.
Ігорева дружина Ольга стала християнкою, але, як і її чоловік, сповідувала релігійну толерантність.
Син Ігоря і Ольги – Святослав орієнтувався на язичництво, але до християн відносився так, як і його батьки: без упереджень. Проте волхви причиною ганебної поразки Святослава у війні з Візантією назвали те, що в його війську переважали християни. Після цього князь почав палити церкви.
Якраз у цей час княгиня Ольга запросила до Києва Римського місіонера єпископа Адальберта. На фоні нової політики Святослава дане місіонерство не мало успіху, але Ярополк, один із синів Святослава, був вихрещений від нього.
Новий київський князь Володимир Святославович розпочав з того, що побудував у Києві на Перуновій горі язичницьке святилище.
Його вчинок аналогічний намаганням арабського роду Кусаїв з племені корейшитів об’єднати усі розрізнені арабські племена іменем Бога свого племені навколо центру Мекки. У них нічого не вийшло, не вийшло цього і у князя Володимира. Збудоване ним святилище не стало центром релігійного життя слов’ян, роздроблені племена не потягнулись до Києва, а продовжували відправляти свої звичні місцеві культи.
А князь Володимир мав твердий намір розбудувати свою міцну і незалежну Руську державу. Релігія, яка б то не була, мусила стати опорою і союзником, якщо навіть не засобом цього розбудовчого процесу, – ось "чиста” мотивація неканонічного і непопулярного на рівні того часу і лекторату Володимирового вчинку.
Саме тому, остаточно розчарувавшись у державно-організаційній спроможності язичницької релігії, князь розбиває своє святилище і приймає рішення хрестити Русь.
Загально відомі перекази про те, як Володимир розсилав гінців по всьому світу, щоб визначитись, яка релігія найкраща, і запровадити її в Русі.
Якщо навіть щось подібне і було, то Володимир через детальне вивчення світових релігій мав можливість зрозуміти, що прийняття християнства чи то від Візантії, чи від Риму, чи то ісламу, бо і там, за легендою побували його гінці, означатиме неминуче підданство, у першу чергу Церкви, а потім – і держави.
Його ж наміри не вписувались у цю перспективу. Звідси й рішення про затвердження християнства державною релігією Київської Русі і послідуюче за цим самочинне масове хрещення народу.
Володимир розпочав з того, що здійснивши у 988р. успішний похід на Крим, забрав з Херсонесу мощі римського папи Климента, вбитого, за легендою, посланцями імператора Трояна за успіхи поширення християнства серед жителів Херсонесу. Разом з святими мощами князь привіз до Києва декількох херсонеських попів. Збудував у столиці Десятину Церкву і разом з попом Анастасом вихрестив Русь.
Подальші кроки Володимира були націлені на діяльність Моравських монахів Кирила та Мефодія. Відомо, що вони першими проігнорували релігійну догму про те, що „недостойно жодному народу мати азбуку свою, окрім євреїв, і греків, і латинян” й здійснили переклад Біблії на слов’янську мову.
Очевидно, що ці визначні болгари теж шукали третій, незалежний ні від Сходу, ні від Заходу шлях розвитку християнства (якогось ново синтезуючого), бо писемні джерела засвідчують про контакти Кирила і Мефодія як з Римом, так і з Візантією.
Таким чином Володимир першим у світі запровадив християнську Церкву, в якій: 1) служба велась на народній (слов’янській) мові, 2) використовувалась перекладена Біблія, 3) передбачалось підпорядкування церкви державі, а не вищій іноземній церковній владі, 4) настоятель храмів призначався князем з врахуванням побажань прихожан.
За таку церкву Європа почне боротись тільки в часи Реформації. Отже Володимир, у певному розумінні, був першим протестантом світу.
Тому й закономірно, що ні Рим, ні Візантія не зрозуміли далеко несвоєчасних догматів новоствореної Руської церкви. Справу її канонізації Володимир покладав на попа Анастаса. І в цьому плані сподівання Великого князя уперше не виправдали себе. Догматичне оформлення потребувало серйозних науково-філософських розробок, для яких у русичів підґрунтя виявилось заслабким.
Руська церква, відначально орієнтована на протестантську догматику, постала не конкурентноздатною у відношенні і до Риму, і до Константинополя.
Останнє, що встиг зробити Володимир для своєї Церкви, – це запровадив десяти відсоткове (до речі уперше перевірене практикою мусульман, отже про них Володимир мав достатнє знання) фінансування релігійного життя від княжої казни, зафіксоване у назві його першого християнського храму (Десятинна Церква).
Далі справою християнізації зайнявся Ярослав Мудрий. Він почав з налагодження переговорів щодо запровадження іноземної митрополії.
Для успіху свого задуму заручився династичними шлюбами майже з усією Європою і Візантією, закладав Святу Софію як спеціальну резиденцію майбутньої митрополії. Застосовуючи всеможливі політичні засоби тиску, домігся від Візантії митрополита Феопемпта, про якого літописці згадають як першого Руського митрополита.
Прибувши до Києва у 1039р., новий глава церкви починає з того, що освячує Десятинну Церкву. Це ще раз підтверджує факт про перше неканонічно самочинне її освячення Володимиром і Анастасом.
Але цією подією і обмежилась місія Феопемпта на Руській Землі. У плани Києва не входило перебудовувати свою Церкву під Візантійські канони. Іноземний митрополит почесно посідав свій пост, а церковні справи узгоджувались з державними інтересами і релігійними настроями народу.
Через три роки Феопемпт втікає до Візантії. Стосунки між двома державами погіршуються. Але митрополія вже була заснована.
У 1051р.( за три роки до першого розколу християнства) митрополичу процедуру з руки Ярослава Мудрого посідає русич Іларіон. Він пише свою славетну працю „Слово про Закон і Благодать”, в якій викладає самобутньо-русинське розуміння християнства:
- необхідність незалежного церковного самоуправління;
- рівність всіх народів перед Богом;
- пріоритетність євангельських засад в організації соціальної інфраструктури (атмосфера оточення Ісуса і перших християнських сект – згуртованість, взаємовиручка і т. і.);
- розмежування функцій держави і церкви (секуляризація);
- відповідальність перед Богом окремою людиною за свої вчинки, а цілим народом за справу створення нової християнської цивілізації.
Іларіон також розробляє поняття „іудейської скупості” у справі світового поширення християнства. Нові християни – це нові учні Христа, що несуть благородне вчення, ідею про новий спосіб інтеграції через Любов, яка прийшла на зміну Закону. Те, що Русь була хрещена, – заслуга Бога і Володимира, просвітленого самим Богом і аж ніяк – Візантійської церкви як посередника. Володимир ніколи не бачив Христа, але отримав прозріння звернутися до Бога безпосередньо і привести до нього цілий народ.
І в цьому плані він не нижчий, а рівний з імператором Костянтином, який у 312 р. урівняв християнство у правах з релігіями Риму, а через 12 років проголосив його єдиною державною релігією імперії.
З цього писання робився висновок про запровадження християнства у Русі Володимиром 988р. Насправді ж йшлося лише про надання останньому статусу державної релігії.
Митрополит Іларіон, крім теоретично догматичних питань, зайнявся також теорією внутрішньої організації Руської Церкви, в якій єпископат дублював князівські структури: одна єпархія – одне князівство. Посада єпископа була виборною. Право вибору мала як княжа влада, так і громада прихожан.
Щоб забезпечити рівність єпархій, посада митрополита займалась за призначенням. Такий розподіл функцій виявився проблематичним. Жоден з єпископів не міг посісти посади митрополита, щоб не порушити рівності інших. Тому для уникнення міжособних претензій на митрополиче крісло з боку київської династії, було вирішено про виключно іноземне представництво даної вакансії.
Митрополит-іноземець отримував статус верховного судді між своїми. Ця посада мала забезпечувати функцію не централізації влади, а миротворчо посланських зобов’язань. Митрополит так і декларувався – посланий Богом, щоб не допустити кровопролиття.
Розробляється й розподіл функцій між державою і церквою – секуляризація, те, до чого Європа прийде, знову з таки, значно пізніше нас – тільки у часи ренесансу. У компетенцію Руської церкви переходять такі справи, як розлучення, двоєжонство, зґвалтування, нецерковні форми шлюбу, шлюб з близькими родичами, спадщина між дітьми, чаклунство, єресь, нагляд за терезами і мірами тощо.
У домонгольський період нашої історії українською церквою керувало 22 митрополити, 4 з них – українці. Формально Церква входила до складу Константинопольського патріархату, але фактично діяльність митрополитів була незалежною. Територіально Київська митрополія була значно більша, ніж Константинопольський патріархат, в якому вона стояла на 60-му місці.
Церква жила своїм власним самобутнім життям: розвивала богослов’я, випускала духовну літературу, формувала власний стиль, архітектуру, розбудовувала монастирі і храми, готувала свої кадри. Відвідувати богослужіння і розумітись у богословських питаннях, жертвувати на Церкву – було престижною справою як для князів, так і для простого люду.
„Золотий вік” Руської Церкви був обірваний монголо-татарською навалою 1240 р. Розпочався довго тривалий, 750-ти річний, період бездержавницької історії Украіни-Русі. Руську церкву охопив „вірус” розколів.
Занепад держави і Церкви традиційно списують на міжособні війни київської династії за владу. Так, вони суттєво ослаблювали могутність країни загалом, але все ж не вони стали причиною втрати первісного варіанту християнської релігії і розвалу єдиної Церкви.
Адже Церква має мати і мала тоді свою владу. Щоправда тодішня українська церковна влада не раз потерпала від внутрішньої нестабільності, нерідко княжий гнів падав на голови єпископів, але від того вона не втрачала своєї соборності. Розколи почалися у період тривалої історичної бездержавності, спричиненої безупинними вторгненнями зовнішніх ворогів, коли релігійні справи і контакти з зовнішнім світом доводилось вирішувати без опори і на світську владу, і на канонічного релігійного союзника, покладаючись тільки на свої власні сили.
По при усе це, викреслюється ще одна, не виголошена, але дуже серйозна причина втрати самобутнього варіанту християнства.
У 1243 р. новообраний Київський митрополит українського походження Кирило залишив зруйновану столицю і оселився у м. Володимирі Суздальському, лише час від часу відвідуючи Київ, а його наступник остаточно переніс туди митрополитську резиденцію. Київські патріархи не пішли шляхами Римських, котрі не залишили зруйнованої варварами імперії, а навпаки, взяли на себе функції державних можновладців.
Нащадки Володимира не були такими великими, як він.
Усе, що було далі, – то лише сліпе прагнення копіювати навіки втрачений оригінал рідної Церкви. Пишуть, що духовний центр Русі перемістився у Галицько-Волинське князівство, тому княжа українська еліта розвернула рух за відкриття у 1303р Галицької митрополії. А, фактично, це був не безегоїстичний відкол від Володимиро-Суздальської резиденції. Можна ж було зберігати формальне підпорядкування їй, або ж боротись за її повернення до Києва. Варіанти були.
1354р. підсумував перший розкол Руської церкви – через 300 років після відомого у християнському світі 1054 року.
Український християнський Схід і християнський Захід свої протиріччя вирішує так, що висвячує одразу двох митрополитів: Романа – на Литовсько-Київську митрополію, яка визначається як духовна наступниця пониженої до рівня єпархії Галицької митрополії і Алексія на Київську і всієї Русі митрополію. Центр першої офіційно знаходився у Вільно, а другої – у Москві.
Кожна з цих митрополій зазнала суттєвого ментального впливу своєї периферії – те сакральне, що виробив центр, периферія висмоктувала, наповнюючи зовнішню форму своїм змістом.
А історія карала обидві майже у ті самі роки і тими самими карами – новими розколами Східна – під назвою „Київська і всієї Русі митрополія” – у 1441р. зусиллям митрополита Іона змінила свій титул на „Московська і всієї Русі митрополія”. Через сім років по тому (1448р.) без жодної на те згоди з боку Константинополя „Московська і всієї Русі митрополія” проголошує свою канонічну незалежність від Візантійського патріарха. По тому протягом півтора століття чиниться тиск на Царгород з вимогою визнати незалежність Московської Церкви, що врешті у 1589р. було зроблено.
Східна гілка українського православ’я остаточно втратила свою ментальну самобутність і фактично перестала існувати, поглинувшись значно менш чисельнішим російським лекторатом, що, незважаючи на це, перебрав на себе усі питання централізації, управління і канонізації.
Західна – під назвою „Литовсько-Київська митрополія” зазнає величезного наступу католицизму. Одна за другою відкриваються дієцезії. Так зване православне населення позбавлялось соціальних прав, будувати нові православні церкви заборонялось, а українські землі переходили у володіння католицької шляхти.
Православний досвід виборності єпископа був зруйнований, такі вакансії, як і митрополита, стали призначатися різними корупційними способами, миряни перестали допускатися до церковних справ. Усе це вело до моральної деградації церковного православного життя і до загального песимізму українців.
Щоб зберегти рештки національної української самоідентичності, свідома інтелігенція приймає рішення про союз з Римом і формування під його опікою уніатсько-національної Церкви, що було реалізовано на Берестейській унії 1596р. утворенням УГКЦ – розкол у Західній гілці християнства.
Через чверть століття подібний відбудеться у Східній гілці українського християнства. У 1620р. Єрусалимський патріарх Феофан, який перебував в Україні, завдячуючи клопітким наполяганням гетьмана Петра Сагайдачного, вночі конспіративно висвятив Іова Борецького Митрополитом Київським і всієї Русі. Виникла незалежна Українська православна церква.
Найсуттєвіша відмінність між новими гілками українського християнства полягала в тому, що Східна, зберігши православність, втратила українську самоідентичність, а Західна, зберігши українську самоідентичність, втратила православність. Первісний сакральний сенс (руська православність – православність по-руськи, тобто з "домішками” свого, а власне – реформістського) розтягнувся в різнобічному задзеркаллі.
Новостворені у кін. XVI – на поч. XVII ст.. (1596р. і 1620р.) у результаті розколу в розколотих гілках первісної Руської соборної церкви (розколи в розколі) УГКЦ та православна церква стають центрами духовного відродження українського народу. Обидві займаються богословською і просвітницькою діяльністю, організовують школи, бібліотеки, друкарні.
Повертаються колишні, руські, традиції: таїнство шлюбу складалось з двох частин: заручин, після яких залишалось право на розлучення, і вінчання, запроваджуються власні визначальні свята, такі як Освячення Десятинної церкви, Святих мучеників Бориса і Гліба, Іова Почаївського тощо. Для духовенства не призначалось примусового одягу і дотримання усталеної зачіски чи бороди. Розвивався власний іконопис і храмова архітектура у стилі українського бароко.
Але історія дала тільки хвильку свободи. Містики сказали б, що розкольницькі гріхи українців ще не були спокутані. Фальсифікація Переяславської угоди 1654р. привела Київську митрополію до підпорядкованості Московському патріарху (1685р.), на що, після річного тиску з боку Московії, Константинопольський патріарх дав свою згоду. А після третього поділу Польщі у 1795р. правобережні українські землі ввійшли до складу Російської імперії і у 1839р. на цій території УГКЦ була насильно ліквідована та, вслід за православною церквою, поглинулась Московським патріархатом. У складі Австро-Угорської імперії УГКЦ продовжувала своє існування. У 1900р. її митрополитом став Андрій Шептицький, який 44 роки мудро і успішно управляв УГКЦ.
Після жовтнево петроградських подій фанати споконвічної ідеї української автокефальності у 1921р. скликають Всеукраїнський православний церковний собор, де визнають акт 1686р. незаконним і проголошують створення незалежної християнської церкви з рідною мовою богослужіння. Переговори з Константинопольським патріархом за підтвердження цієї автокефальності виявилися безуспішними. З даної ситуації скористались нові кремлівські господарі України: у 1930р. висунули УАПЦ звинувачення в антирадянській діяльності і за сім років репресували всіх її священнослужителів. У 1941-44рр. УАПЦ відновлює свою діяльність, а потім емігрує за кордон. З відродженням державності – повертається в Україну.
На сьогодні в Україні є три православні церкви: УАПЦ, УПЦ-КП та УПЦ (розкол двох останніх відбувся у1990 р. у середині Руської церкви: цю назву до цього часу збергав Московський патріархат), а також – УГКЦ. Справа їх об’єднання залишається занадто складною, щоб реалізуватися в найближчий час. Кожна з церков обґрунтовує свою причетність до заснованої Володимиром Великим Руської церкви, але жодна не може переступити через свою амбітність заради соборності.
Присутнє і так зване пізнє (протестантське) християнство. Воно на свою причетність до Руської церкви ще ні разу не претендувало. Чому? Не вбачає рідності? Боїться таких історичних конкурентів як УАПЦ, УПЦ-КП. УПЦ та УГКЦ? Чи може істина невимовна?
Але ж вона (істина) така, що найбільшого соціального благополуччя досягли країни саме з протестантською релігією, яка не що інше, як варіативний дубляж тез нашого першого митрополита Іларіона.
І де ми могли б бути, якби наші духовні пастори не втекли із спаленого Києва, а народ не заблукав в історичних лабіринтах по своїй периферії?
Література
1. Історія релігій в Україні / Колодний А.– К.: Знання, 1999
2. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К.,1992
3. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1992
4. Історія християнської церкви в Україні. – К., 1992
5. Липенський В. Релігія і Церква в історії України. – К., 1993
6. Релігія в духовному житті українського народу. – К., 1994
