Митрополит Андрій Шептицький
Митрополит Андрей Шептицький - одна з найвизначніших постатей найновішої історії України, яка своєю піввіковою працею причинилась до відродження самосвідомості українського народу цієї доби. Андрей Шептицький займає в сучасній історії роль людини, що стала помостом між західною і східною церквами, підтримувала відновлення Української державності та піклувалася про розвиток української культури.
Народився у с. Прилбичі (тепер Яворівського р-ну Львівської обл.). При хрещенні отримав імена Роман, Олександр, Марія. Початкову та середню освіту здобув удома та в гімназії Св. Анни у місті Краків (Польща). Після закінчення у 1883 гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. 19.05.1888 здобув науковий ступінь доктора права. У 1887 здійснив подорож в Україну та Росію, під час якої познайомився з філософом В. Соловйовим та істориком В. Антоновичем. 28.05.1888 вступив до монастиря отців Василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім’я Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. 22.08.1892 був висвячений на священника у Перемишлі, згодом – магістр Новиків (молодих ченців) у Добромилі (1892-1896), а з 20.06.1896 – ігумен монастиря святого Онуфрія у Львові. Деякий час був професором теології у Кристинополі (тепер Червоноград Львівської обл.).
У 1899 імператор Франц Йосиф І іменував Шептицького Станіславським єпископом, а римський Папа Лев ХІІІ затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17.09.1899). Після смерті митрополита Ю.Сас-Кубновського Шептицький 17.12.1900 був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17.01.1901 у соборі св. Юра у Львові. Шептицький, будучи депутатом Галицького сейму і членом палати панів Австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. У січні 1906 року Шептицький очолював делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії.
Митрополит Андрей був душею національного і культурного життя Галичини. Він дбав про школи, заснував науковий інститут для студій, сполучений з Богословською академією та "Академічний дім” у Львові, допомагав приватним школам. На церковні кошти Шептицький посилав молодих священиків до студій у Римі, Відні; надавав стипендії світській молоді для навчання за кордоном, допомагав дитячим садкам та "Сиротинцям”, заснував український шпиталь - "Народну лічницю” у Львові, підтримував видавництва, товариства [1, с. 324].
Дбаючи про економічний розвиток Галичини, митрополит підтримав розгортання українського національно-кооперативного руху в цьому регіоні. Шептицький виділяв значні кошти для допомоги кооперативним організаціям на місцях. Так, у 1910 р. ним було виділено з власних коштів 2000 крон на підтримку товариства "Сільський господар” [2, с.10]. Як глибокий знавець мистецтва, митрополит був меценатом митців-малярів, різьбярів. У 1913 р. він заснував у Львові Український Національний музей, в якому зібрані пам’ятки українського мистецтва. Шептицький дбав про постійне поповнення зібрань музею. Наприклад, у 1931 р. він передав музею 9880 різноманітних експонатів. Серед них - рукописи ХV - ХVІІІ ст., стародруки, архівні матеріали ХVІ - ХVІІІ ст., ікони, твори живопису і графіки, римські та візантійські монети тощо [3, с. 146].
Виступаючи за рівні виборчі права українців і поляків Австро-Угорської імперії, 26 січня 1914 р. на засіданні Галицького сейму митрополит Шептицький виголосив промову у справі сеймової реформи, закликав українців і поляків до згоди у вирішенні питання відкриття українського університету. В результаті засідання було прийнято рішення внести зміни до крайового статуту та реформувати виборчу систему. Поляки також погодились підтримати справу відкриття українського університету [4, с. 36].
Діяльність митрополита Шептицького як фундатора й організатора та мецената не має собі рівних. Лише одне з усіх звершених ним починань увічнило б його ім’я в історії України – а починань тих було сотні!
Засновує Український Національний Музей, купує в 1905 для нього приміщення за 34 тис. доларів (з доп. євреїв, бо поляк-власник не бажав продавати будинок українцям).
Церковні, гуманітарні фундації: найперша – Єпархіяльна бібліотека в Станиславові (передав 4 тисячі книг із особистої бібліотеки), Академічний Дім, Народня Лічниця, гімназії; клопотанням до чеського уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах. Був співзасновником українських банків.
Ним заснована Львівська Богословська Академія (1928; єдиний український вищий навчальний заклад за Польщі); на сиротинці передав разом 1 млн. доларів; посилав подарунки на Песах єврейським убогим дітям.
Заходами Комісії охорони природи при НТШ митрополит дав розпорядження утворити на землях Львівської митрополії заповідник кедрових лісів на горі Яйце, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинности біля Чортової Гори на Рогатинщині. То були одні з перших природних заповідників у Західній Україні. Сприяв відкриттю курортів (напр., Черче).
Ця величезна діяльність митрополита мала небагато аналогів у історії ХХ сторіччя, але нею він певним чином продовжував родинну традицію Шептицьких.
В умовах польської окупації Галичини Митрополит Андрей постійно залишався оборонцем українського населення. Засуджуючи насильницьку полонізацію краю, дискримінацію українського шкільництва, антиукраїнську національну політику польського уряду, Шептицький намагався консолідувати політичні сили українського суспільства. Засуджуючи антиукраїнські репресивні акції польського уряду у Галичині та Волині в 1920 році, Шептицький неодноразово звертався до керівників польської держави, добиваючись припинення «Пацифікації» 24.07.1933 Митрополит разом з іншими єпископами підготував (видав) послання, в якому засуджувався штучний голод, організований більшовиками в Україні. Важливе місце в діяльності Митрополита у ці роки займав захист прав православного населення Волині, Холмщини, Підляшшя та Посяння. 2.08.1938 склав листа, в якому було заявлено протест проти переслідувань православних віруючих на цих землях. Після звернення Шептицького та ін. церковних діячів до Папи Римського Пія ХІ польська влада припинила нищення православних церков. У березні 1939 Митрополит вітав проголошення незалежності Карпатської України.
Після приходу більшовицьких військ у Західну Україну в умовах переслідування УГКЦ (закривалися духовні навчальні заклади, монастирі, церковні видання тощо), незважаючи на слабке здоров’я і похилий вік, Шептицький намагався відстоювати права церкви і вірних перед новою владою. У своїх зверненнях до молоді, батьків, ченців Шептицький закликав до цілеспрямованої праці, вірності ідеалам церкви. Передбачаючи наростання репресій проти церкви, Митрополит таємно 22.12.1939 висвятив на єпископа свого наступника – ректора Львівської духовної семінарії о. Йосипа Сліпого.
На початку радянсько-німецької війни 1941-45 митрополит Андрей вітав відновлення української державності і створення уряду Української держави – Українського Державного Правління на чолі з Я.Стецьком (лист Шептицького від 1.07.1941). У 1941 Шептицький очолив Українську Національну Раду, а в 1944 – Всеукраїнську Національну Раду. Митрополит негативно ставився до німецького окупаційного режиму. Засуджуючи переслідування євреїв звернувся з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до райхсканцлера Г. Гімлера. За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. 21.11.1942 було видано пастирський лист митрополита «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців подібних злочинів. Під час Другої світової війни Шептицький ставив питання про об’єднання всіх християн України навколо Київського Патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Суханова З.Г., Сулима-Матлашенко Н.В. Андрей Шептицький: реалії хресного шляху // Сторінки історії України: Посібник для вчителів. - К.: Освіта, 1992. - С. 318 - 334.
2. ЦДІА у м. Львові. - Ф. 358. - Оп.2. - Спр. 46. - арк. 10.
3. Голият Р.С. Краківська конференція про митрополита Андрея // Світло.- 1995. - Ч.4. - С. 145 - 147.
4. Лаба В. Митрополит Андрей Шептицький. Його життя і заслуги. - Львів.: Свічадо, 1990. - 62 с. | 
