Соловій Ярослав Іванович
проректор з наукової роботи
Івано-Франківського університету права
ім. Короля Данила Галицького
кандидат юридичних наук, доцент
Місце і значення теорії відплати у визначенні мети покарання
В контексті забезпечення прав і свобод громадян питання про зміст та мету покарання залишаються одними із найбільш дискусійних у сучасній філософській і кримінально-правовій літературі.
Це викликає теоретичний і практичний інтерес до аналізу філософсько–правових теорій відплати, які пропонують різну мету покарання.
Кримінальне покарання, безумовно, це недосконалий, нехристиянський і архаїчний кримінально–правовий інститут, але історичний духовно–культурний рівень розвитку сучасного українського суспільства такий, що не може обійтися без покарання. Але якого? Що суспільство хоче доказати покаранням? В чому полягає мета покарання?
Питання про філософські теорії покарання й пріоритетність деяких з них, упродовж усієї історії людства, було найбільш дискусійним. Тільки за даними відомого вітчизняного правника М.І.Бажанова, на початку ХХ століття нараховувалось біля 24 самостійних філософських систем і понад 100 юридичних теорій, присвячених лише меті покарання, а нині їх кілкість значно зросла[1, с.132–136]. Не вдаючись до аналізу всіх теорій покарання, зупинимося на розгляді лише основних із них, що мають найбільш загальний характер і є, по суті, на наш погляд, підвалинами у вибудові багатьох інших теорій покарання.
Однією з найдавніших теорій є теорія відплати. Вона грунтується на відомому принципі таліону. Життя за життя, око за око, зуб за зуб — така формула була висунута ще в Біблії і грунтується на праві інституту помсти. Дана теорія, завдяки різним матеріалістичним і ідеалістичним концепціям, поділяється на наступні напрямки:
а) матеріальної відплати;
б) діалектичної відплати;
в) божої відплати.
Розглянемо їх докладніше:
а) теорія матерільної відплати побудована на моральному імперативі Канта. Хоча, у якому німецький філософ звертається до звичайного фізичного таліону.
Моральний імператив, за Кантом, потребує відплати злом за зло, але тільки відплата за принципом рівності може визначити міру і обсяг покарнання. Кримінальне покарання — це справедлива кара за вчинений злочин вважає Кант. "Покарання — це вимога категоричного (імператив), яка не потребує інших утилітарних положень, так злочинець, що вчинив посягання на правове благо "должен быть признан подлежащим наказинию до того, как возникает мысль о том, что из этого наказания можно извлечь пользу для него или для иных сограждан”[2,с.256]. Якщо хтось вчиняє злочин, то він завдає не тільки потерпілому шкоду, але й собі. Тому, наприклад смерть повинна викликати смерть — іншої відплати нема.
Реалізація цього напрямку теорії відплати у Давньоруській державі, тобто, з XIV-XVI століть проводилась досить послідовно. У ст.9 "Судебника” (1497 р.), в якій зазначалося: "... государственному убийце и крамольнику, церковному татю й головному, й подимщику, и зажигальнику, ведомому лихому человеку живота не дати, казнити его смертною казнью”[3, с.2–10].
б) теорія діалектичної відплати грунтується на позиціях Гегелівської школи, яка вважає, що покарання не є чимось доцільним чи раптовим, — а є цілком логічним процесом розвитку ідеї. Враховуючи це, покарання має на меті не чуттєвий момент страждання, який потребує рівності відплати, а саму сутність злочину і його мізерність, яка обумовлює його виявлення і знищення.
Кримінальне покрання, яке є головним елементом кримінально–правової заборони, за Гегелем є також проявом свободи злочинця: "Наказание, карающее преступника, есть вместе с тем его в себе сущая воля, нагальное бытие его свободы, его право, — но есть, также право, положенное в самом преступлении, т.е. в его налично сущей воле, в его поступке. Ибо в его поступке разумного существа заключено, что он нечто всеобщее, что им устанавливается закон, который преступник в этом поступке признал для себя, под который он, следовательно, может быть подведен как под свое право”[4, с.147]. Абсолютна воля, за Кантом, втілена в законі, як поняття трансцидентальне, недосяжне, а тому й посягання на неї неможливе. Позитивне буття може бути порушено тільки в особистій волі злочинця, який заперечує сам себе, свою розумову сутність. Тому, можливо, що знешкодження, або навіть знищення цієї протиправної волі й буде запереченням заперечення права. Особливе те, що негативний стан злочинної волі має не тільки кількісний, але й якісний обсяг, і ті ж умови повинні міститься, і в покаранні, але ця рінвість не визначається за матеріальними властивостями діяння, воно уявляється не особливою рівністю, а рівноцінністю, тобто відповідністю міри покарання з мірою зіпсованості волі.
в) теорія божої відплати, тобто спокуття вини перед Богом. Зміст її дуже добре візначив відомий український правник Кістяківський: "Злочин є образа божества: воно збуджує гнів його не тільки проти злочинця, але й проти усього народу, серед якого він проживає; для пом’якшення його гніву необхідна кара злочинця; ця кара повинна складатися з пролиття крові, тортур і тілесних страждань; кров, мучення і страждання очищують, омивають, спокутують вину й віддячують божеству. Цією теорією пояснюється наявність у багатьох народів, в стародавні часи їх життя, принесення в жертву злочинців, як природнє очищення, а пізніше — принесення в жертву — тварин, як очищення символічне”[5, с.161]. В подальшому з цією теорією ми зустрічаємось в творах багатьох середньовічних філософів. Згадаймо безсмертний твір Данте.
Якісно нове обгрунтування знайшла ця теорія в Шталя. Від ідеї абсолютної волі, яка знайшла вираз у праві і потребує знищення всього нікчемного, яке суперечить їй; Шталь "приходить” до ідеї божої вимоги, єдиної вічної, яку кожна особа повинна виконати, тобто ідея оголошення нікчемності неправди трансформується в ідею охорони недоторканості Десяти Божих Заповідей. Злочин є посяганням на панування права і на державну владу, яка є представником царства божого на землі. А під захистом права знаходяться: права і свободи громадянина, недоторканість власності, сім’я, держава і церква. Злочином є порушення тих Десяти Заповідей, але при якому винна особа постає проти зверхності права, виявляє повну зневагу до Божої влади, на відміну від простого порушення або неправди цивільної. Чим більшу зневагу до Бога, права виявляє злочинець, тим суворіше і повніше повинно бути й покарання.
Теорія Шталя проголошує, що покарання є відплатою за порушення заповідей Бога, а тому спокуттям вини злочинця. Але в цьому випадку напрошуються відомі слова, які сказав Ісус: "Поважайте себе! Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому”[6, с.1292]. Який же законодавець, після всього цього, зможе стверджувати, що коли він встановлює кримінальну відповідальність, то здійснює волю Божу; який суддя наважиться думати, що коли він визначатиме вид та міру покарання за конкретний злочин, то він врахував і оцінив всю глибину гріховного падіння злочинця?
Враховуючи філософські теорії відплати, ми можемо зробити певний висновок, що головним "позитивом” цих теорій, можна вважати те, що вони передбачали використання покарання, яке б відповідало злочину, було б встановлене законом і заздалегідь відоме, тобто ще до вчинення злочину.
Покарання – це не просто засіб досягнення мети або відплати злочинцю, — це складний феномен суспільно–історичного розвитку людства, тобто, це індикатор, який визначає цивілізованість певного суспільства чи всього людства.
Головна мета покарання — підтримка панування права, тобто життя людей на підставі закону. Це дуже добре і коротко виразив відомий філософ Сенека "nemo prudens punit? quia peccatum est, sed ne peccetun”, тобто ніякий мудрець не карає за те, що протиправно здійснено, а для того, щоб це вже не здійснювалось.
Список використаної літератури.
1. Бажанов М.И. Уголовное право Украины: Общая часть. Конспект лекций. / М.И. Бажанов. Днепропетровск: Пороги, 1992. – 167 с.
2. . Бичко І.В. Філософія: Курс лекцій: Навч. Посібник. / І.В. Бичко, Ю.В.Осічнюк, В.Г. Габачковський та ін. – К.: Либідь, 1991. – 456 с.
3. Юшков С.В. Труды выдающихся юристов. Судебники XV–XVI в.в. /C.В. Юшков –М.: Юрид. лит., 1989. – 464 с.
4. Нерсесяц В.C. Философия права: Учебник для вузов. / В.С. Нерсесяц – М.: Издательская группа ИНФРА–М–Норма, 1997. – 652 с.
5. Кистяковский Б.А. Философия и социология права. (Сост., примеч., указ. В.В. Сапова). / Б.А. Кистяковский–СПб.: изд-во РХГИ, 1999. – 800 с.
6. Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. Євангелія від св. Луки, вірш 16–17. –1292 с.
Источник: http://www.cic-wsc.org | 
