«Дослідження проблем формування єдиного правового поля церковно-канонічного права в Україні»
Актуальність теми.
Буття людства ознаменовується постійними переходами через помітні відрізки історії, сучасного – через рубіж вже третього тисячоліття. Цей процес супроводжується колосальними змінами у різних сферах соціального буття, причому сутнісно міняється не лише зовнішній світ, але й людське мислення, гендерні ролі і багато чого іншого.
Сучасна цивілізація вступає у нові виміри свого існування, окреслені науковцями як процеси глобалізації, інтеграції та інформатизації. Цей рух проблематичний, але незворотній. Сучасне, доросле, людство розуміє, що неможливо набувати, не втрачаючи. Тому трансформація нинішнього суспільства відбувається виваженими поміркованими кроками, коли на різних рівнях осмислюються як причини неминучого переходу до нових форм соціального бутття, так і його перспективи.
У різних дослідженнях проводиться думка, що світ ще ніколи не був таким мобільним і динамічним, а отже мінливим. Проте навіть пересічний громадянин сьогодні знає, що світ потребує змін, причому кардинальних, глибинний сенс яких, вочевидь, можна найкращим чином виразити, перефразувавши знаменитий афоризм С.Екзюпері: це процес змін, у якому «люди дивляться в одному напрямку» щодо бажаних результатів.
Підсумок тривалої історичної ходи людства – створений ним особливий світ: друга природа, соціум. Отже, так чи інакше креативність закладена у будові людини, більше того, у ній вбачається сенс людського призначення на землі, спосіб буття нашого виду, форма особистісного самовираження тощо. Попереду – нова креативна хвиля людства, умовно іменована багатьма вченими як постіндустріальне суспільство. Що сьогодні представляє собою постіндустріальне суспільство – красива мрія людства, мета історії на даному її етапі, спроба втілення окреслених раніше ідей?.. Розробка будь-якого з цих питань має сенс, оскільки так чи інакше наближає нас до матеріалізації даного ноумена.
Багато вчених, осмислюючи ці процеси, висновкують, що сучасне Західне громадянське суспільство – може ще й не стрибок із царства необхідності у царство свободи, як свого часу передбачали німецькі класики, але це уже тенденція.
Україна – органічна складова зазначених загально світових масштабних процесів. В українському просторі, як і в кожному етнічному, загально світове переломлюється крізь призму власних проблем, нашаровуючись на них, і тим самим, спонукаючи до пошуку інваріантних виходів, що, залежно від глибини й універсальності накопиченого досвіду, може далі послужити як орієнтир руху для всього прогресивного людства.
На фоні загальних світових прагнень знайти вихід із чергового перехідного етапу розвитку Україна вирізняється тим, що у ній зазначені проблеми накладаються на проблеми державотворення, демократизації суспільства, модернізації усього внутрішнього потенціалу тощо.
Українці з найдавніших часів є народом глибоко і послідовно релігійним, тому вагомість духовних чинників у процесі розв’язання подібних задач є для нас беззаперечною. Із різних історичних лабіринтів нас завжди виводила глибока віра в Бога, відданість якійсь вищій ідеї та звернення до своєї історії як вічної пам’яті і берегині досвіду на всі часи і для всіх своїх нащадків. Через те сьогодні спостерігаємо все більше абстрагування українців від тих формулювань проблем подальшого українського поступу, що нав’язуються в політичній площині їхнього буття. Мовчазно реагуючи на непопулярні зміни свого суспільного життя в ім’я якихось незрозумілих спекуляцій (до прикладу, криз), абсолютна більшість українців пов’язує свої сподівання щодо кращого майбутнього не з привнесеними ззовні політичними технологіями, а з органічно зрощеними дієвими засобами скерування життя соціуму як на благополуччя індивідів, так і на створення загального суспільного блага.
Сучасні українські реалії наочно демонструють, що науково-технічний та інформаційно-технологічний досвід радикально змінює зовнішнє середовище усіх соціальних підсистем, і останні, щоб вижити, змушені реагувати на ці вже незворотні зміни, або адаптуючись до них, або підпорядковуючи їх своєму буттю.
Сьогодні у загальний процес світової інтеграції втягнута вся планета Земля, включаючи її ноосферу. Цілком зрозуміло, що Церква як сучасне втілення однієї з найдавніших соціальних інституцій – релігійної (жрецької) – теж просто не може не бути задіяною у всіх цих реаліях.
Український соціально-культурний простір – унікальне середовище для протікання інтеграційних процесів у лоні Церкви. Перш за все, виходячи з глибоко закорінених на ментальному рівні релігійних світоглядних установок.
По друге, у процесі тривалих періодів української бездержавності, саме Церква завжди перебирала на себе функцію «підстраховки» неіснуючого (втраченого) соціального інституту Держави, тим самим забезпечуючи існування необхідних зв’язків для буття українського народу як єдиного цілого. Українська Церква, замість української Держави, що має своїм органічним призначенням, словами Арістотеля, продукувати виважену суспільну практику для приборкання сліпих пристрастей індивідів з метою спрямування їх на досягнення власного добробуту і загального суспільного блага, закликала українських людей до дотримання високих стандартів етнічної моралі, до абсолютної чистоти, праведності тощо, щоб під тиском чужинців-загарбників не занепасти духовно і, тим самим, не розпорошитись поміж сильнішими світу цього.
По-третє, Україна має бездоганний історичний досвід результативної співпраці Церви і Держави, що найкращим чином може бути продемонстровано баченням зазначеної ситуації очима першого українського митрополита Іларіона, який доводив, що Церква – перш за все, опора Держави у справі розбудови нової християнської цивілізації на євангельських засадах.
Більше того, у контексті зазначеної співпраці, що мала місце у добу Русі – однієї з найсильніших й авторитетних держав на міжнародному рівні свого часу – була розбудована унікальна, значно хронологічно випереджуюча аналогічні процеси у в Європі, світоглядно-релігійна система, дуже близька до протестантської, що мала своїм єдиним недоліком відсутність належного догматичного оформлення, у свою чергу породженого власною причиною – схильністю українців до емоційно-довірливого, а не раціонально-доказового світосприйняття.
Князь Володимир – визначальна постать в тогочасній українській історії, чия діяльність висвітлювалась у різних контекстах, але останнім часом з’явилось немало досліджень, що проливають нове світло на великі княжі справи, зокрема і з точки зору піднесення ним християнства до статусу державної релігії.
Тогочасна держава потребувала ефективних чинників консолідації етносу. Адже, як відомо, будь-яка спільнота, більша за село, є уявною, тобто люди не мають ні найменшого шансу зустрітися хоча б з одним відсотком людей, які належать до неї. Це означає, що етнос як державно-суспільна цілісність мусить бути об’єднаний іншими, ніж прямі контакти, зв’язками. За умов слабкості тогочасних засобів мобільності – інформаційних і транспортних – необхідно було шукати дуже надійні чинники консолідації етносу.
Проігнорувавши ряд релігійних догм, у тому числі й ту, що «недостойно жодному народу мати азбуку свою, окрім євреїв, і греків, і латинян», Володимир побудував Церкву, в якій служба велась на народній (слов’янській) мові, використовувалась перекладена на слов’янську мову Біблія, передбачалось підпорядкування Церкви виключно власній державі тощо. За таку Церкву Європа почне боротись тільки в часи Реформації. Тому Володимир, у певному розумінні, був першим протестантом світу.
Цілком закономірно, що ні Рим, ні Візантія не визнали новоствореної Церкви. Руська Церва потребувала власного догматичного оформлення, що, у свою чергу, не виростає на голому місці, а передбачає наявність попередніх серйозних науково-філософських розробок, чого русичі, з незрозумілих причин, не змогли використати з свого власного досвіду, бо подібного не бути просто не могло.
Але усе те не впливало на внутрішні процеси Русі. Переосмислені народом ключові засади християнства з позицій свого етнічного світосприйняття стали новим, найнадійнішим, чинником його розуміння свого історичного сенсу, об’єднання й поступу.
Вихований на давній природній релігії у глибокій любові до своєї землі і праці, українці підсвідомо розвивали у собі те, що пізніше буде підсумоване у так званій протестантській етиці.
По-четверте, власне українська Церква, історично втілена в УГКЦ, напередодні другого українського державотворчого періоду (Гетьманської держави) забезпечила збереження української самоідентичності, ставши надійною опорою проти полонізації, з одного боку, та русифікації, з іншого.
По-п’яте, з черговим, третім етапом українського державотворення теж тісно пов’язана мобілізація релігійного життя в Україні, на цей раз ознаменована виникненням УАПЦ.
Зазначене переконливо показує, що специфіка українського буття є такою, що у ньому секуляризація Держави і Церкви відбувається лише на рівні функцій і задач, але не мети, бо мета одна і таж – загальний суспільний поступ. Історичний досвід демонструє, що для українців найзначимішим критерієм істини є досвід, що, у свою чергу, показує беззаперечне – зазначена мета досягає успіху лише за умови співпраці і координації обох інституцій.
Підтверджене практикою і рефлексивно відбите у суспільній свідомості нашого етносу дане знання є нашою великою зброєю у справі розбудови майбутнього, а також – великою зброєю проти нас з боку наших ворогів, що, можливо, раніше за нас це раціонально схопивши, завжди намагалися вклинити вістря меча між українською Церквою і Державою.
Сучасні українські державотворчі процеси теж, за історичною логікою, викликали зміни в соціальних реаліях релігійного життя, що ознаменувалось поверненням на етнічну територію УАПЦ, активізацією діяльності УГКЦ та розпадом у середині українського православ’я. Проте за двадцятирічний досвід української незалежності, коли держава так і не виробила єдиного консолідуючого чинника українського етносу, її нереалізована значима функція змістилась у царину духовно-релігійної сфери. За відсутності тривалої єдності у влади громадянська свідомість українського суспільства прагне бачити цю єдність у такій Церкві, що сенсісно еквівалентна тій, що її розбудовував Володимир Великий.
На фоні більшого, світового, пронизаного інтеграційними процесами довкілля ця ідея набирає немаючих раніше масштабів, майже місіанського характеру, тим більше, що екуменічні тенденції характерні для усієї європейської цивілізації, відразу з часів розколу у християнстві.
Усі виникаючі українські християнські Церкви завжди так чи інакше обґрунтовували свій зв'язок з Руською Церквою, а на ментальному рівні українського народу завжди лежало прагнення до єдиної християнської Церкви, зрощене давньою світоглядною установкою, що Бог – один, єдиний, а людина – мікрокосм, що, завдячуючи Божественному Духу, стає макрокосмом, де живе свобода як можливість безкінечного вибору між добром, уособленням якого виступає Бог, та злом, уособленням якого виступає сатана. Таким чином справжня Церква, як і віра, знаходиться не десь зовні, а у середині віруючої людини.
Розглядаючи ці процеси у широкому європейському контексті, неминуче доводиться висновкувати, що там неодноразово відбувались спроби створення подібної єдиної Церкви, до прикладу ХВАЦ у Болгарії, бахаїзм на Сході тощо. Позитивно оцінюючи прагнення болгарського народу, мусимо зазначити, що для канонізації подібних процесів замало волі, так би мовити, з позиції сьогодення, потрібно справжньої історії, підтвердженої канонічними процедурами.
Щодо України, то у нас дійсно є й одне, і друге, і, навіть, третє. Найпростіші соціологічні дослідження легко підтвердять волю українського народу до єдиної Церкви, за умови, якщо це буде відбуватися мирним поступовим зближенням, а не поглинанням та асиміляцією. На неминучому канонічному рівні зазначені процеси обов’язково вийдуть на європейську ідею Вселенської Церкви, що, у своєму сучасному понятійному оформленні неминуче передбачає певної дотичності, ідейної чи екуменічної (від «заселена земля»), до раннього християнства, що розгорталося в країнах Середземноморського басейну, а точніше кажучи, на території Римської імперії. У такому аспекті Україна має прекрасний досвід як виробленої власними креативними силами протестантської ідеології, найбільш співзвучної духу ранніх християнських общин, так структурної інтеграції у західне християнство, після розколу 1054 р., що розпочалось із створенням УГКЦ. І третє, спроба створення єдиної Церкви – не породження сьогоденного прагнення, а багаторазове в історичному плані намагання, що, на жаль, поки що здійснювалось на рівні Сізіфової праці – камінь вже бував на вершині, та падав донизу.
Усе зазначене вище повністю виправдовує мету даної науково-дослідної роботи – розробити концепцію інтенсифікації формування процесу єдиного правового поля церковно-канонічного права в Україні. Реалізація даної мети передбачає розв’язання наступних завдань:
- дослідити динаміку і особливості розвитку сімейно-родинних аксіологем у домінуючих християнських конфесіях України;
- обґрунтувати випереджуючу у часі аналогічні процеси в Європі ідеологію трудової етики як виправдання ідеї канонічності християнських Церков в Україні, що обстоюють свій зв'язок з Церквою Володимира Великого;
- вивчити глибину розуміння вихідних принципів канонічного права на рівні суспільної свідомості українського народу;
- виявити механізми впливу задоволення різними аспектами соціального життя на дотримання норм канонічного права;
- дослідити вплив фіксації християнської моралі на рівні буденної свідомості;
- довести, що, незважаючи на різні формальні конфесійні відмінності, український народ єдиний у своєму відчуті і розумінні ключових засад християнської моралі;
- вийти на інституалізацію механізмів єдиного правового поля в Україні.
Об’єкт дослідження – процеси формування єдиного правового поля в Україні.
Предмет дослідження – церковно-канонічне право як ілюстрація процесу формування єдиного правового поля в Україні.
Відповідно до зазначених мети, завдань, специфіки об’єкта і предмета дослідження побудовано основні тематичні напрями дослідження, що включає у себе такі структурні елементи:
1) Концепція динаміки і особливостей розвитку сімейно-родинних аксіологем у домінуючих християнських конфесіях України.
2) Концепція трудової етики як виправдання ідеї канонічності християнських Церков в Україні, що обстоюють свій зв'язок з Церквою Володимира Великого;
3) Концепція єдності українського народу у своєму відчуті і розумінні ключових засад християнської моралі, незважаючи на різні формальні конфесійні відмінності.
4) Емпіричні дослідження щодо: - глибини розуміння вихідних принципів канонічного права на рівні суспільної свідомості українського народу; - механізмів впливу задоволення різними аспектами соціального життя на дотримання норм канонічного права; - механізмів фіксації християнської моралі на рівні буденної свідомості.
5) Інституалізація механізмів єдиного правового поля в Україні.
Терміни виконання
|
№ п/п |
Види робіт за темою дослідження |
Прогнозовані
терміни виконання |
|
1. |
Розробка концепції динаміки і особливостей розвитку сімейно-родинних аксіологем у домінуючих християнських конфесіях України. |
2011-2012
|
|
2. |
Розробка концепції трудової етики як виправдання ідеї канонічності християнських Церков в Україні, що обстоюють свій зв'язок з Церквою Володимира Великого. |
2011-2012
|
|
3. |
Розробка концепції єдності українського народу у своєму відчуті і розумінні ключових засад християнської моралі, незважаючи на різні формальні конфесійні відмінності. |
2012-2013 |
| 4. |
Інституалізація механізмів єдиного
правового поля в Україні. |
2013-2014 |
Источник: http://www.cic-wsc.org | 
