Вже на початку християнізації української держави, маємо відомості про церковний устав князя Володимира, який нормував життя тодішніх християн. Володимир, користуючись церковним законодавством Греції і Болгарії, уложив ”Церковний Устав”, який нормував відносини Церкви до Держави. Цей Устав звертає важливу увагу на церковні суди, яких юрисдикція була дуже широка. Цим судам підлягали не лише священики, але також і їхні родини, вся церковна обслуга, всі лікарні, гостинниці, а також люди позбавлені державної опіки, ізгої і т.п.

   Церковні суди виконували владики, а як самі не могли, тоді делегували когось із своїх дорадників. Коли увійшли в яку-небудь суперечку один духовний, а другий світський, тоді судили їх мішані суди: один духовний, а другий світський. Крім вже вичислених, церковному судові підлягали ще й ті, що провинилися проти церковної моралі й етики, як чарівниці, ворожбити, знахарі і ті, що зломили подружню вірність. Ці церковні суди приносили духовним особам і церковній ієрархії користі та приєднували Церкві високий авторитет.

   Крім судів князь дарував церкві контроль над мірами і вагами. Цей контроль, крім матеріальної користі, збільшував авторитет і повагу Церкви.

   В церковних уставах Володимира та інших літописних записках, єпископ мав юрисдикцію над такими справами в родинах, як суперечки чоловіка з жінкою в справі посідання майна, також коли син, або дочка б’є батька, або матір, свекруху, або свекра і под.

   В Ярославовому Уставі маємо ще такі справи: коли жінка краде щось в чоловіка, то чоловік має її покарати, а єпископові треба заплатити три гривні. Коли батько, або мати віддають доньку силоміць, проти її волі, або женять сина з тою, котрої він не хоче, також силоміць, і дитина щось із собою зробить в розпуці, то батьки є винуваті перед митрополитом. Коли жінка б’є чоловіка, то платить митрополитові за судову справу три гривні. Коли свекор б’є без вини невістку, платить митрополитові за судову справу шість гривень.

   Церковне право забороняло вінчатися з близькими свояками і не дозволяло женитися більше, як два рази та обмежувало свободу розводів. З поширенням християнства духовенство старалось узалежнити розводи від церкви, а Устав Ярослава признає для розводу такі причини: коли жінка довідається про заговір на чоловіка і не скаже йому, або коли сама буде пробувати його стратити, або нашле на його майно злодіїв, або коли вона сама обкраде чоловіка, або коли вона проти волі чоловіка буде ходити на ігрища і не буде ночувати вдома, або коли вона обкраде церкву, або коли буде доказано невірність чоловікові, тоді є причина розводу чоловіка з жінкою. Також є причина до розводу тоді, коли жінка пострижеться в черниці.

   Всі ці закони основані на візантійському законодавстві, тільки в деякій мірі примінені до українського звичаєвого права. Цікавим є те, що в Законі є мова тільки про провину жінки, за яку чоловік може її відіслати від себе, а не згадує закон, як жінка може увільнитися від чоловіка.

   Церковні устави рахуються з можливістю суперечки жінки з чоловіком за майно, признають жінці права на предмети її безпосередньої праці, а її особисте майно не займає місця в спільному родинному майні, а по смерті чоловіка переходить на дітей.

   В нашому староукраїнському праві вдові по смерті чоловіка не надавали опікуна. Вона вповні заступала місце чоловіка, як голова родини. Вона ще за життя чоловіка мала велику роль і права участі в маєткових справах. Вона могла з’являтися з чоловіком, або без нього на гостини та ігрища в порозумінні з чоловіком, і це не брали їй за зле.

   З літописних записок знаємо, що вдови по князях мали великий вплив на політичне життя і часто відігравали навіть у церковних справах визначну роль.

 

Руська Правда

 

   З Ярославом Мудрим зв’язане найстарше українське законодавство. Йому приписують давній український кодекс ”Руська Правда”. В кодексі Корчмої книги з ХІІІст. ”Руська Правда” вважається уставом, або судом Ярослава Володимировича, в якій списані права часів Ярослава. ”Руська Правда” привертає кару смерті, яка була скасована за Володимира, його батька, а сини Ярослава знову її скасували. Також ”Руська правда” нормує, яку дань має побирати судовий урядник від народу. Цей закон стає в обороні народу і захищає його від надуживань княжих дружинників.

   Дуже важливий відділ містить ”Руська Правда” про церковний устав, який трактує моральні і подружні відносини вірних. З розвитком християнства наша літопись стверджує, великий поступ судівництва завдяки старанням Ярослава.

   Духовні особи крім церковних занять, мали ще інші завдання. Їх залучали князі до дипломатичних посольств і до посередництва в політичних і державних справах. Вони, як княжі дорадники, мали великий вплив на політичні справи, а навіть з власної ініціативи забирали голос у світських справах. Наприклад: Володимирове розпорядження про кару смерті було видане під впливом єпископів. Митрополит Никифор виразно заявив Рурику, що то обов’язок духовенства впливати на князів та повздержувати їх від воєн. ”Княже, мы если преставлены в Руской землы от Бога востягивати вась от кровопролитыя”.

   В пізніших часах судівництво в Київській державі розвинулося. Були установлені чотири суди: княжий, громадський, церковний і так званий панський, на котрих пани судили своїх невільників. Судити не було трудно, бо в законах ”Руської правди” було визначено які кари треба накладати і за які проступки. Більші кари були за крадіж коней і підпал будинків, це були грошові кари і вигнання з рідного краю аж до смерті. Як було вже згадано, греки присилали в Україну своїх митрополитів, щоби впливати на життя Церкви і народу. Ярослав не бажав таких впливів і поставив свого митрополита Іларіона, а сто літ пізніше князь Із’яслав Мстиславич поставив також митрополитом українця Кирила Смолятича.

   Духовенство вважало своїм обов’язком вставтавлятися у князя в справах різних нещасливих випадків. Наприклад: ігумен вставлявся перед Святославом за князем Васильком перед осліпленням його, а митрополит з ігуменами випросили звільнення з в’язниці Ярослава Ярославича. Також не дозволили духовні видати Івана Берладника ”на убивство” Ярославу Осьмомислу Галицькому.

   В посланні митрополита Никифора до князя Мономаха є натяк, що і приватні особи зверталися до митрополита, аби просив за них князя. Преподобний літописець Нестор опавідає в творі ”Життя Теодозія Печерського”, що він був для многих заступником перед судами і князями визволяючи їх від біди.