Галина Випасняк
викладач кафедри мовознавства
Івано-Франківський
медичний національний
університет, к.філ.н.
УДК 82 – 312.2:821.161.2
ББК 83.3 (4 Укр) 44
Агіографія й антиагіографія у романі Володимира Дрозда "Злий дух. Із житієм”
Житія святих не є новим жанром для української літератури. Ще з часів Київської Русі до нас дійшли численні перекладні та оригінальні агіографічні твори. Ці твори утверджують ідеальний образ святих мучеників, що може слугувати морально-етичним орієнтиром для суспільства, незалежно від історичного часу.
Здавалось би, сьогодні середньовічні твори релігійного характеру втратили свою актуальність, проте помітною стала зацікавленість сучасних письменників агіографічним жанром, що проявляє себе у різноманітних стилізаціях та специфіці образотворення.
Поза увагою дослідників залишається нині проблема античних джерел житійного жанру. Більшість наукових розвідок спрямовані на дослідження інших питань, скажімо, типології агіографічних творів чи специфіки збереження і трансформації візантійської традиції у києворуських житійних зразках. Факт античного впливу на формування житійного жанру є особливо актуальним для аналізу сучасної української прози, в якій можна знайти агіографічні елементи, котрі належать не лише до візантійського, але й до античного періоду розвитку жанру.
Антична житійна традиція виділяє гіпомнематичну біографію, метою якої було "збереження для нащадків фактів і подій із життя видатної особи” [2;198], біографію-панегірик та біографію-інвективу, що засуджувала ту людину, життя якої змальовувалося. У процесі формування різних відгалужень агіографічного жанру використовувалися саме ці різновиди античної біографії.
У сучасній українській прозі є небагато прикладів використання агіографічної канви у процесі образотворення. Здебільшого вони грунтуються на канонічній основі візантійських житійних писань. Натомість важче знайти зразки використання античних житійних традицій, зокрема біографії-інвективи. Одним із нечисленних прикладів послуговування античною біографічною жанровою спадщиною є роман Володимира Дрозда "Злий дух. Із житієм”. У ньому агіографічна канва прочитується уже з самої назви, хоча твір передусім присвячено висвітленню проблеми злочинності на теренах молодої української держави. Відтак, вибір житійного стрижня як центрального жанрово-композиційного елемента є абсолютно виправданим, адже йдеться передусім про житіє злого духа, а в реаліях, змальованих у романі, неможливо вести мову про істинне подвижництво. Тому зрозуміло, що з-поміж трьох різновидів античної біографії найбільший вплив на роман Володимира Дрозда мала біографія-інвектива, яку стародавні митці використовували з метою засудження вчинків головного персонажу.
Головний герой твору – Роман Гаркуша – є втіленням згаданого злого духа і, відповідно, – об’єктом агіографічного змалювання. Це головне, але не єдине його вмістилище, адже у романі йдеться більше про екзистенцію цього духа в різних тілесних оболонках. Прикладом є постать Марії Березової, першого кохання Романа Гаркуші. Вона теж певною мірою одержима злим духом, адже порушує одну із Господніх заповідей – "Не чужолож”. Відсутність же власної позиції, пристосуванство, намагання бути такою, як усі, також не належить до кращих якостей характеру Марії: "Вона – як люди, як усі. Не краща і не гірша, не розумніша за інших і не дурніша. Вирішили начальники угорі, треба хвалити Бога, треба хреститися, вона хреститься. Завтра угорі вирішать інакше, вона теж погодиться” [3;90]. Цю рису можна було б не означувати як одержимість злим духом, якби не обставини, в яких виріс і сформувався митець Володимир Дрозд. Він – один із письменників-вісімдесятників, для яких, як і для шістдесятників, найвагомішими людськими рисами характеру є патріотизм, вміння мати власну життєву позицію, що часто суперечить загальноприйнятій, і, звичайно, вміння її відстояти. Тотальне фарисейство, яке безповоротно веде до деградації особистості, автор гостро засуджує, тому пристосуванство Марії Березової сприймає як ознаку присутності у ній злого духа. Позначеним печаттю лукавого постає практично все оточення Романа Гаркуші – Платаш, Данило, Хлист. Вони одержимі злими помислами, бажаннями, вчинками і поступово тонуть у морі людської крові.
Хоч у згаданих постатях злий дух вкорінився досить міцно, та все ж не так, як у Романа Гаркуші. Душа цієї людини стала справжнім раєм для сатани, бо у ній лукавий був повноправним господарем. Це дало можливість Роману керувати своєю диявольською свитою, до якої входили вже згадані персонажі. Вони були тільки пішаками у грі, яку вів Гаркуша. І саме другорядна роль Платаша, Данила, Хлиста зумовила не настільки тотальне панування сатани у їхніх душах. Натомість на прикладі образу Гаркуші авторові вдалося сформувати житіє лукавого за окремими агіографічними канонами. Вже у самому тексті роману Володимир Дрозд робить акцент на використанні житійної канви, що підтверджують розділи під назвою "Житійні сцени”, "Злий дух. Лик” тощо. Також В.Дрозд використовує біблійні алюзії до Книги Буття, які стосуються спокуси Єви у раю: "Змій і Єва у райських садах”, що також є не менш важливо для "агіографічного” твору, адже в істинних житіях дуже часто можна зустріти звернення до авторитету Святого Письма, і намагання відшукати аналогії з подіями, змальованими в Біблії.
Слід також звернути увагу на такі центральні мотиви біографії-інвективи як брехня і театральність. Їх помітно і в романі Володимира Дрозда, адже все життя Романа Гаркуші – суцільний театр, побудований на брехні. Навіть величний будинок, у якому мешкає Роман, і всі події, що відбуваються навколо його власника, нагадують театральну виставу або бал-маскарад. Гаркуша все життя свідомо провів у брехні, адже вважав, що саме це основний закон світу підступу і вбивств, в котрому він існує.
У біографії-інвективі автор зазвичай робить натяк читачеві, надаючи головному персонажеві особливих ознак, котрі би вказували на його статус служителя сатани. У романі "Злий дух. Із житієм” Володимир Дрозд вдається до введення досить промовистої зовнішньої ознаки, що засвідчує відношення Гаркуші до пекельного світу, – ріжки, які з кожним днем стають усе помітнішими. "Чоло тепер зливалося із лисиною, утворюючи розковзану, спадисту гірку, без жодної зморшки, і тільки над скронями черепна коробка шишкувато випиналася, ніби в молодого теляти, що ось-ось має обзавестися ріжками. … Нині ж гульки над скронями стриміли виразно, здається вони більшають, виростають темнішають” [3;5].
Проте Романа Гаркушу можна ідентифікувати як служителів лукавого не лише за зовнішніми ознаками, але й за особливостями життєвої філософії. Він не приховує своєї симпатії до Антихриста, вважає його правдивим господарем світу, а Господа уявляє як блазня: "Бог розмальовує світ і з того має велику втіху, естетичну насолоду, переймаючись власною величчю, величчю геніального Майстра … А ти, Сатана, тяжко ґаздуй, господарюй, порядкуй по той бік театральних лаштунків, оманливих декорацій, отримуючи натомість не подяку, не вдячність мурашника людського, а самі прокляття, гулі і мозолі. Сатана у Всесвіті – завідуючий земним господарством, завгосп Землі” [3;9]. Роман Гаркуша сприймає життя як одвічне полювання людини на людину. Для нього тваринний і людський світи є ідентичними за своєю сутністю, адже в обох панують закон виживання і закон сильнішого. Ці правила існування головний персонаж псевдоагіографії настільки тісно пов’язав зі своїм життям, що це відобразилося у його світогляді, ставленні до інших людей та поведінці: "Хода його – хода звіра, що виходить на полювання. Усе життя людське – це полювання. Полюють на тебе, ти полюєш на інших. Хто перший і влучніше стрелить. Закони лісу. Закони війни, яка ніколи не припинялася і не припиниться на Землі” [3;7]. Ці закони є абсолютно прийнятними для Гаркуші, адже це одна з основних підвалин нового світу – світу зла, в якому повноправним правителем буде сатана, а роль його будівничого поки що виконує Роман. "Колись я таки збудую свій світ, правдивий, без кольорових фігових листочків” [3;9]. Правдивість цього світу полягає у пануванні в ньому зла, адже, на думку Романа Гаркуші, "зло і є первісна основа реального, а не вигаданого життя. Зло і тільки зло сформувало людські індивідууми, здатні до виживання у жорстокому земному світі. І відтоді ніщо суттєво не змінилося. Справді, сатана правує балом земним, а Бог – лише личина його, маска для святкових днів, для урочистих засідань… Якщо вже до кого й молитися нам, людям, то лише до сатани, бо він справжній Господар на землі. Але сатана не вельми полюбляє порожні словеса, моліться до нього своїми ділами, а не словами” [3;17]. Саме такою постає перед нами філософія життя Романа Гаркуші, його бачення теперішнього і майбутнього людства як невпинного процесу боротьби за виживання і поступового входження зла у буденне життя людини.
Головним складником нового світу, що його збирається будувати Гаркуша, і його фактичним початком є створена ним фірма "САТ”. "Абревіатура ніким і ніколи … не розшифровувалася. Існував, так би мовити, офіційний варіант розшифрування: перші літери слова "Сатурн”. "Сатурн – моя планета, – розбалакував під настрій Гаркуша. – Я звідти родом. Я народився під знаком Сатурна” [3;13]. Але відразу зрозуміло, що абревіатура "САТ” – вияв пошани з боку Гаркуші його істинному господареві – сатані. Назва дає кожному уявлення про істинну суть діяльності цієї організації, що спрямована на утвердження зла і насильтва у світі.
Своє служіння силам зла Роман виявляє абсолютно у всьому, у найменших дрібницях. Навіть місце для свого омріяного будинку він обрав через його специфічну назву – Чортів Бал. Це навіть викликало нерозуміння з боку вірного Романового слуги Платаша, тому що Гаркуша з його грошима міг вибрати значно кращу місцину для свого помешкання.
Роман Володимира Дрозда "Злий дух. Із житієм” багатий на біблійні алюзії, передусім стилістичні. Неможливо не звернути увагу на виразну євангельську алюзію тайної вечері при змалюванні зібрання найвідданіших слуг Гаркуші. Роман порівнює збори з тайною вечерею, а себе – з Ісусом Христом: "Я ваш Ісус Христос, а ви мої апостоли. Цілком можливо, що мене розіпнуть вороги мої, як розіп’яли свого часу Ісуса, хоч я прийшов у цей світ, аби вістити протилежне тому, що вістив Він. Він був великим романтиком, дитиною серед жорстокого люду, я – великий реаліст, дорослий серед наївних дітей. Він називав себе Сином Божим – я ворог міфу, що зветься Бог … Можливо, мене розіпнуть вороги мої як предтечу реалістичного, тверезого погляду на світ, як вісника Добра, яке досі помилково мали за Зло. Тоді ви розійдетеся по землі і віститимете про торжество істинного Бога, ім’я якому сила, а не слабкість” [3;18]. У цих словах помітно відданість Романа Гаркуші обраному шляху, адже він готовий на все заради поширення зла у світі. Звичайно, порівнюючи себе з Ісусом Христом Роман виявляє свою гординю, йому до вподоби роль новітнього антимесії. Мабуть, він добровільно пішов би на смерть заради майбутньої слави сатанинського месії.
Не менш важливу роль у романі "Злий дух. Із житієм” відіграють старозавітні стилістичні алюзії. Зазвичай вони стосуються Книги Буття, особливо епізоду спокуси Єви Змієм. Роман Гаркуша постійно проводить паралель між собою і райським Змієм, адже у стосунках із молодою дівчиною Євою його основною метою є спокусити її і таким чином прилучити до свого злого світу. Здебільшого житійні та біблійні елементи у художніх творах завуальовано, проте в романі "Злий дух. Із житієм” автор не приховує використання давніх літературних джерел релігійного характеру. "… І принадне для очей, і пожадане дерево…” – так записано в Біблії. І пожадає Єва, і притулиться душею до нього, Романа Гаркуші, прозваного Сатаною, і закрутиться нове колесо життя на осі земній, гріхом спокушеної невинності змазане” [3;18].
За композиційними законами біографії-інвективи наприкінці твору після змалювання ганебного життя повинна наступити і ганебна смерть. Традицій цього типу житій Володимир Дрозд дотримується у змалюванні останніх хвилин життя Романа Гаркуші: "І розверзлася земля до основ своїх, і ковтнула Злого духа, поставивши крапку в земному житті його. І падав Роман Гаркуша із криком страшним, відчайним крізь верстви земні, і наповнилася душа його каяттям, але пізно було: пекло ковтнуло його грішну душу на віки вічні” [3;154]. Таким чином, Роман Гаркуша заплатив сповна за свої вчинки, за антигосподні погляди на світ і за служіння лукавому. Та бачимо, що вже падаючи у безодню, він покаявся за своє безпутнє життя. Зародки цього відчуття з’явилися у Романа ще тоді, коли він намагався допомогти хворій матері Єви, бо, як казав сам Гаркуша, "навіть Дияволові вволено час од часу творити добро” [3;82]. Зрозуміло, що на такий шляхетний вчинок Гаркуша зважився лише задля того, щоб вразити Єву своєю могутністю і відточеністю створеної ним системи, в якій "працівники … вишколені. Хто не піддається вишколу, той в Асоціації не затримується. Людина – гвинтик” [3;79]. Прояв доброти і щедрості для Романа Гаркуші – лише одна із сцен людського театру, в якому він намагається грати головну роль, тому за кожен свій вдало зіграний епізод він вимагає бурхливих оплесків глядачів і всезагальної вдячності: "Сцена із спектаклю. Зіграно блискуче. Чому не чути вдячних оплесків? … Людство втратило геніального актора, так йому і треба, недооцінило свого часу. Але хтось мусить грати і на сцені життя, не лише в театрі. Весь земний світ – театрик, та й годі” [3;81].
Позірно здається, що у романі "Злий дух. Із житієм” Володимир Дрозд змалював світ, заселений здебільшого дияволовими слугами, проте все ж ми можемо віднайти у творі представника протилежного, Господнього світу. Це дружина Платаша Галя. Її можна зарахувати до типу жінок-страдниць, котрі болісно переживають моральне падіння членів своєї сім’ї, а найбільше – дітей. Вона не потребує багатства, надмірних матеріальних благ, розкоші, тому й зневажає роботу свого чоловіка і дітей та нехтує проклятими грошима, що вони заробили нечесним шляхом. "У родині дві машини, дві іномарки, а вона пішкує на роботу, в лікарню, на околиці Листвена, неначе якась простачка” [3;11]. Єдиний випадок, коли Галя дозволила собі сісти в чоловікову іномарку, стосувався виконанням лікарського обов’язку. Життя людини було для неї важливішим за окремі принципи, та навіть їдучи у машині, вона не могла не проявити свого негативного ставлення до цієї надмірної розкоші: "трималася в його [Платашовій. – Г.О.] іномарці так, наче боялася забруднитись” [3;11]. Коли хворого було врятовано, Галя "назад, із лікарні, уперто пішкувала по хіднику”, а поруч принципово їхав її чоловік.
В образі Галі зображено також трагедію матері, котра втратила зв’язок зі своїми дітьми і порозуміння з ними через неприйняття їхнього способу життя. У цьому вона передусім звинувачувала Платаша: "Ти продався Сатані! – гукала вона. – За долари, за іномарки!” … "Дітей ти запродав першими, – заплакала вона. – Дочку зробив проституткою, а сина бандитом” [3;11]. Така доля дітей – крах материнських ілюзій щодо їхнього чесного і гідного життя. А згодом вона змушена буде перенести і їхню трагічну смерть.
Мати, як ніхто інший відчуває біду, в якій опинилася її сім’я, тому Галя саможертовно намагається виправити ситуацію. Вона єдина ходить до церкви, щоб вимолити у Бога прощення гріхів для дітей і чоловіка, але, мабуть, міра їхніх прогрішень була завеликою, тому всі вони дістають справедливе Господнє покарання. Таким чином, Галя найбільше постраждала від гріховного життя своєї родини, адже на її долю випало тяжке випробування – пережити передчасну смерть своїх дітей.
Окрім специфічної образної системи, для агіографічного писання не менш важливим є поняття сакрального простору. Канонічний сакральний простір охоплює храм, монастир, келію тощо. Зазвичай його зображають як абсолютно іншу реальність, інший світ, відмінний від земного, як кращий, досконаліший. Як зазначає архиєпископ Ігор Ісіченко, сакральний простір "відновлює собою первісний сад – Едем”, це "відбиття на землі Небесного Царства, де природні закони втрачають свою силу” [4;200]. Давні автори житій часто натякають на існування сакрального простору, змальовуючи різноманітні чудеса, видіння, що відбуваються на освяченому місці. Класичним прикладом такого натяку слугує вміщена у Києво-Печерському патерику розповідь про знаходження місця для зведення Успенської церкви. Її образ час від часу являється Шимону, синові варязького князя Африкана: "І ось я побачив серед хмар церкву й подумав: "Що це за церква?” І був до нас голос з неба: "Та, яку побудує преподобний Феодосій во ім’я Божої матері” [6;217]. А для остаточного визначення обраного Богом місця святий Антоній молився: "Господи! Якщо я знайшов благодать перед Тобою, нехай буде вся земля в росі, а місце, яке Тобі вгодно освятити, нехай буде сухим.
Наступного дня побачили сухим те місце, де нині стоїть церква, вся земля була в росі” [6;219].
Сакральний простір представлений і в романі Володимира Дрозда "Злий дух. Із житієм”. Здавалося б, у даному випадку неможливо вести мову про сакральність простору, але вона існує, щоправда у перевернутому вигляді, за законами антижитія. У романі спостерігаємо також обмеженість простору, але не келією чи монастирем, як у канонічних зразках, а величезним чорним палацом, збудованим для Романа Гаркуші: "Три поверхи понад п’ятсот квадратних метрів загальної площі. Чотири спальні кімнати. Вітальня з величезною терасою, їдальня, кухня, більярдна з баром, кабінет, басейн із залою для тренувань, гаражі і все таке інше. За найвищими європейськими стандартами” [3;86]. І якщо в агіографічних творах зазвичай на початку твору ідентифікується сакральний простір шляхом різноманітних чудес, то у романі "Злий дух. Із житієм” це відбувається за всіма законами перевернутого світу, тобто наприкінці твору, коли маєток Романа Гаркуші разом зі своїм власником провалюється у пекло, в антисакральний вимір.
Аналіз роману Володимира Дрозда "Злий дух. Із житієм” дає можливість зробити висновок, що сьогодні можна вести мову про абсолютно різнопланове відродження агіографічного жанру в сучасній українській літературі. При цьому доцільно брати до уваги не тільки його канонізований церквою візантійський варіант, але й античні різновиди житія, серед яких вирізняється біографія-інвектива. Підтвердженням такої думки і є роман Володимира Дрозда, у якому автор вдало поєднав античну традицію з особливостями сучасних реалій.
Список літератури
1. Поиски канонической формы в "Биографиях 12 цезарей” Светония // Аверинцев С. Поэтика древнерусской литературы: Жанры и стиль. – М.: Наука, 1989. – С.242 – 259.
2. Горбунова А. Житие и антижитие. Жанровые истоки народной книги о докторе Фаусте // Вопросы литературы. – 2006. – Май – Июнь. – С.196 – 221.
3. Дрозд В. Злий дух. Із житієм. // Дрозд В. Злий дух. Із житієм; Пришестя: Романи. – К.: Український письменник, 1999. – С.3 –154.
4. Ісіченко І. Аскетична література Київської Руси. – Харків: Акта, 2007. – 397 с.
5. Попова Т. Античная биография и византийская агиография // Античность и Византия. – М.: Наука, 1975. – С.218 – 265.
6. Про зведення Печерської церкви святої Богородиці // Давня українська література: Хрестоматія / Упорядник М.М.Сулима. – К.: Освіта, 1992. – С. 216 –220
Источник: http://www.cic-wsc.org |
