ОНТОЛОГІЧНІ ПІДСТАВИ МОРАЛЬНОЇ ДЕГРАДАЦІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ

Проблема зв’язку поколінь є такою ж давньою як сама людина і соціальний світ. Та перше її раціональне осмислення розпочалось тільки у ХІХ ст.., завдячуючи відомому роману І.Тургенєва «Батьки і діти». У сучасному українському культурному просторі зазначена проблема теж має місце, при чому рівень її вияву є дуже високим. Не вникаючи у сутність багатьох негативних соціальних тенденцій, старше поклоніння часто «скидає» їх причини на «легковажну молодь», повністю ігноруючи свої власні, уже пережиті, протиріччя з поколінням своїх батьків.
Тому, об’єктивно оцінюючи причини очевидної деградації сучасної української молоді, мусимо виходити з того, що «сама по собі молодь» не є єдиним винуватцем зміщення своїх моральних орієнтирів у бік масової деградації. Причини лежать ще, як мінімум, у двох площинах – «самому по собі старшому поколінні», що не витворило достатніх механізмів «соціального тяжіння», а також у особливостях, так би мовити, духу часу.
Якщо розглядати зазначену тему у цих трьох взаємопов’язаних контекстах, то шанси на послаблення проблеми можуть бути значно вищими, ніж йдучи методом «скидання» на молодь.
Формально молодь завжди однакова по відношенню до старшого покоління – вона інноваційна, відкрита до невідомого, у ній переважають установки на реалізацію своєї власної мети, а не прагматичні установки, вона не є до кінця світоглядно сформованою, через що адатаптивна до соціальних перемін тощо. Усе інше – лише соціально зумовлений сенс наповнення описаної вище форми, рамки.
Сучасна, українська і у світі взагалі, молодь – точно така ж. А от покоління батьків, по відношенні до нашої молоді – інше. Воно – продукт іншої ідеології, іншої культури, іншої держави, іншого століття, іншого тисячоліття. У цій іншості онтологічно заховані справжні причини моральної деградації нашої молоді. А сама ця іншість є продуктом історичним, часовим, об’єктивним, а отже не залежним ні від молоді, ні від покоління батьків. Через що з зазначеним мусять рахуватися і перші, і другі.
Сьогодні усім відомо, що людська душа не буває пустою. Якщо в неї не закладати добро, то вона буде підсвідомо всмоктувати зло, мов губка. Із покоління «батьків» багато хто не знав цієї істини. Багато хто розраховував, що встигне закинути добро у душу своїх дітей пізніше, «ще трохи заробивши» не на себе, а на них, дітей. Дехто сподівався, що дитина зуміє, зможе сама розібратися зі справою добра. Дехто вважав, що це справа школи, гуртка, бабусі. Дехто вірив, що задача номер один – пожити для себе. Але абсолютна більшість спільна у тому, що недооцінила першочерговості своїх задач, не правильно виставивши пріоритети.
Так сучасна українська молодь виявись «без добра в душі» з архаїчним (з іншого тисячоліття і культури) поколінням батьків – найкращий грунт для формування нігілізму. Такими вони і виросли – стверджуючими себе у запереченні всього, у тому числі і моральних цінностей. Зовсім нетипові українці. Але, при цьому, реальний продукт української дійсності.
Якщо у цій ситуації «батьки» поведуться інакше, ніж «по-українськи», проігнорувавши ментально закладену установку любові до чужого, толерантності до іншого, то розрив поколінь буде ще більшим, а культурно етнічна деградація молоді, можливо, навіть незворотною.
З усього бачаться такі реальні шляхи виходу з описаного тупика.
По перше, де ще можна, батькам треба негайно взятись за відкладене на потім завдання «закидання» добра у душі своїх дітей, знаючи, що перед Богом ми, і тільки ми, батьки, відповідаємо за наших дітей, бо саме ми спричинили до їх життя.
По друге, якщо ми, батьки, розуміємо проблему у зазначеному світлі, але відчуваємо свою неспроможність виконати дану задачу, краще просто привести дитину до Церкви, а ще краще, навчити її туди ходити. У Церкві добро може «закидатись» і без нас.
Далі, ми повинні зуміти підпорядкувати обставини так, щоб діти були біля нас якомога частіше, щоб був діалог, щоб переливалась енергія, щоб відреставровувались необхідні зв’язки. І тут важливо не стільки вчити і радити їм, скільки просто прийняти і вислухати. А коли не ставатиме сил на слова, можна невербальними знаками (кивком голови, поглядом тощо) виражати свою згоду і схвалення. Вони мусять стати нашими, щоб не стати чужими, нічиїми.
Визнавши свої прогалини ми, батьки, маємо шанс, компенсувати їх у внуках. Коли наші діти, як ми, кинуться заробляти, ми можемо закидати добро у душі дітей наших дітей.
Наближаючись до дітей, ми наближатимемо їх до нас. Головне, щоб вони побачили нас такими, якими ми є – архаїчними, з іншого світу і часу, а через те і такими, що не могли витримати їхніх сподівань.
Щоб усе це запрацювало, треба небагато – правди про нас їх, наші і їхні проблеми, наше і їхнє бажання до діалогу, компенсаційних фактор усіх труднощів якого – спілкування над прірвою епох.