ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА ПРАВОВУ СВІДОМІСТЬ УКРАЇНЦІВ У ДОСВІДІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (КИЇВСЬКА РУСЬ)/ ЯЦУК Н.Є. - Международные научные конференции - Форумы - Статьи и научные публикации /articles & science - Publisher - Азовское Отделение Академии ЭНиПД /AES&E
"Azov Academy"Среда, 2016-12-07, 10:34 AM

Приветствую Вас Гость | RSS
Главная | Publisher | Регистрация | Вход
Меню сайта

Категории раздела
Международные научные конференции - Форумы [62]
Материалы ИНТЕРНЕТ конференций и Форумов с указанием участников, целей и новых идей, появившихся в результате их проведения
Программа "Красная книга культур Европы" [17]
Обоснование и основные итоги выполнения программы по греческому, армянскому и болгарскому этносам, а также по региональным культурам украинского народа
Проект "Новая Готия" [38]
Раскрываются истоки украинской государственности и глубоких историко-культурных связей украинцев с германскими народами, которые имели независимое государство на территории Украины до 1775 г.
Закон сохранения труда и закон неуничтожимости интеллектуально-духовного труда в экономике и истории [68]
Раскрываются особенности проявления закона сохранения труда в экономике государств Восточной Европы и индустриально-развитых стран, а также приводятся факты подтверждающие существование закона неуничтожимости интеллектуально-духовного труда в исторической ретроспективе и при анализе наиболее важных сфер человеческой деятельности
Премия"Голика-Гули-Каримова-Васильева"Кумпана; Медаль"Св.Игнатия,Митр.Готии и Кафы&qu... [12]
История становления "Премии Кумпана", её лауреаты, Положение о присуждении, НАЦЕЛЕННОСТЬ на общецивилизационные ценности; История учреждения Академической Международной Медали "Святого Игнатия, Митрополита Готии и Кафы", её лауреаты, кандидатуры выдающихся экономистов на присуждение Медали, одобренные Академиком, проф. Валерием Васильевым, Положение о присуждении и не публичный характер вручения, что необходимо при осуществлении реальной духовной поддержки
Поддержка интеллектуально-духовных Лидеров Мира, защита Прав Человека, работа с МБЦ- Кембридж и АБИ [39]
Создание номинации Интеллектуально-Духовные Лидеры Мира, первые её номинанты в 2004 году; защита Прав Человека в Украине; кандидатуры в справочные издания Международного Биографического Центра в Кембридже и в издания Американского Биографического Института

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Главная » Статьи » Статьи и научные публикации /articles & science » Международные научные конференции - Форумы

ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА ПРАВОВУ СВІДОМІСТЬ УКРАЇНЦІВ У ДОСВІДІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (КИЇВСЬКА РУСЬ)/ ЯЦУК Н.Є.

ЯЦУК Н. Є.

К. філос. н., доктор філософії,

 Завкафедри філософії, філософії права і

юридичної психології

 

ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА ПРАВОВУ СВІДОМІСТЬ УКРАЇНЦІВ У ДОСВІДІ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (КИЇВСЬКА РУСЬ).

 

Сучасне, за прийнятою класифікацією – четверте, українське державотворення, свідками і учасниками якого ми є, м’яко кажучи, породжує масовий тотальний скептицизм, що найкращим чином виражається словами одного із практиків попереднього третього державотворчого процесу М.Грушевського:  «для того, щоб дати з України світові ще одну міщанську республіку, хоч би й демократичну, по правді, не варто було стільки труду й заходу. Для того, щоб тільки підняти добробут нашого народу, шкода тієї крови й жертв, котрі зроблено для визволення України… Найкращі сини нашого народу… поклали голови – і покладуть їх іще, для того, щоб дати щось дійсно цінне своєму народові – і в тім людству взагалі» [1].

Розуміючи, що сучасна Україна йде шляхом не розв’язання державотворчих проблем, а їх накопичення, актуально застосовувати не платні консультації зарубіжних експертів щодо перспектив наших проблем, а історичний метод як апробований інструментарій державотворення.

Безкомпромісне ігнорування політичної опозиції ми уже мали у період розбудови ІІІ-ї української держави 1917-1919 рр.., що проходило під гаслом «несоціалістична Україна нам не потрібна» з однієї сторони та закликами до «сильної руки» (монархічної влади) з іншої. То ж очевидно, що на ці граблі не розумно наступати знову.

В історичному досвіді найбільш успішний український державотворчий процес – Київська Русь – держава, що зіграла велику роль не тільки у плані консолідації українського етносу, підвищення його матеріального добробуту і духовно-культурного розвитку, але й зробила свій внесок більшого, ніж внутрішнє життя, значення – стимулювала етногенез двох етносів – новгородсько-псковського та володимирсько-суздальського, формувала зразки міжнародних дипломатичних відносин (особливо у стосунках з Візантією) тощо.

Біля витоків Київської Русі стояв князь Володимир, а вся її історія – це державницьке життя Володимирової династії, бо на княжий престол не міг вступити ніхто, окрім кровного нащадка князя Володимира. Тогочасна українська свідомість розбудовувалась на установці, що ніщо не виступає такою запорукою єдності руських земель як династичне правління державою.

Діяльність українського князя Володимира найчастіше висвітлюється у контексті запровадження християнства у Київській Русі. Тривалий час дослідження велись на підтвердження цієї, висловленої нашими східними сусідами, тези. За часи незалежності (після 1990 р.) з’явились матеріали, що спростовують ідею про християнізацію України-Русі князем Володимиром, на тій підставі, що до 988 р. на території сучасної України вже існувало християнство у причорноморських українських землях (ще з ІV ст..), в Азовській Русі (Тьмутороканська єпархія, ІХст..), на лівобережних українських землях (Переяславська митрополія, до 988 р.) [2].

Тому, маючи на увазі подію 988 р., іменовану як хрещення Русі Володимиром Великим, швидше всього, це підстава говорити про надання князем Володимиром  християнству статусу державної релігії. А.Колодний доводить, що жодним чином не могло бути так званого масового хрещення, канонізованого Візантійським патріархом. По-перше, у жодному літописному візантійському джерелі немає про це згадки, тоді як про інші події суспільного життя Київської Русі зафіксована дуже точна інформація. По-друге, і це головне. На період Х ст. усі християнські обряди і таїнства були чітко канонізовані. Хрещення проводилось індивідуально і в храмі. Масове хрещення виглядало б як велика єресь, і на це Візантійський патріарх ніяк не пішов би [3].

З огляду на це, масове хрещення Київської Русі було зініційоване самим князем Володимиром, який не був заангажований ні Західною, ні Східною догматикою, а мав твердий намір розбудувати особливу руську  догматику й утвердити свою, незалежну ні від Риму, ні від Константинополя, Церкву.

Саме у такому, державотворчому, контексті розглядати дії Володимира 988 р. є найбільш перспективно. Тим більше, що з ідентичних засад пише про князя і митрополит Іларіон, засуджуючи «іудейську скупість» у світовому поширенні християнства: «нові християни – це нові учні Христа, що несуть благородне вчення, ідею, Новий Закон, а не канон. Те, що Русь була хрещена, – заслуга Бога і Володимира, просвітленого самим Богом і аж ніяк – Візантійської церкви як посередника. Володимир ніколи не бачив Христа, але отримав прозріння звернутися до Бога безпосередньо і привести до нього цілий народ. І в цьому плані він не нижчий від імператора Костянтина, який у 312 р. проголосив християнство державною релігією Римської імперії, а рівний йому» [4].

Тогочасна держава потребувала ефективних чинників консолідації етносу.  Адже, як відомо, будь-яка спільнота, більша за село, є уявною, тобто люди не мають ні найменшого шансу, щоб зустрітися  хоча б з одним відсотком людей, які належать до неї. Це означає, що етнос як державно-суспільна цілісність мусить бути об’єднаний іншими, ніж прямі контакти, зв’язками. За умов слабкості тогочасних засобів мобільності – інформаційних і транспортних, необхідно було шукати дуже надійні чинники консолідації етносу.

До ідеї християнського Бога як консолідуючого чинника українців Володимир прийшов не відразу. Як дитина свого часу, він був вихований на двовір’ї, що панувало у династії його предків:

-         у 862 р. два варязькі князі Аскольд і Дір, вихрещені у 860 р., заволоділи Києвом;

-         у 882р., в результаті державного перевороту, владу у Києві захопив Олег. Він вів відкриту антихристиянську політику, намагаючись відродити язичницьку віру своїх предків;

-         у 912р. до влади приходить Ігор, який не будував політики на релігійних засадах. Відомо, що його дружинники були як християни, так і язичники;

-         у 954 р. Ігорева дружина Ольга стала християнкою, але, як і її чоловік, сповідувала релігійну толерантність;

-         син Ігоря і Ольги – Святослав орієнтувався на язичництво, але до християн відносився так, як і його батьки: без упереджень. Проте волхви назвали причиною ганебної поразки Святослава у війні з Візантією те, що в його війську переважали християни. Після цього князь почав палити церкви. Якраз у цей час княгиня Ольга запросила до Києва Римо-католицького місіонера єпископа Адальберта і Ярополк, один із синів Святослава, був вихрещений за латинським обрядом.

Тому князь Володимир Святославович розпочав державотвореня з побудови язичницького пантеону Богів на Перуновій горі. Але зведене ним святилище не стало центром релігійного життя, роздроблені племена не потягнулись до Києва, а продовжували відправляти свої звичні місцеві культи. Остаточно розчарувавшись у спроможності язичницької релігії стати чинником консолідації українського етносу, Володимир розбиває своє святилище і приймає рішення хрестити Русь.

Загально відомі перекази про те, як Володимир розсилав гінців по всьому світу, щоб визначитись, яка релігія найкраща, щоб узяти її за державну релігію Русі. Якщо навіть щось подібне і було, то Володимир через детальне вивчення популярних у світі релігій міг точно знати те, що прийняття християнства чи від Візантії, чи від Риму, чи то якоїсь іншої релігії означатиме неминуче підданство в першу чергу Церкви, а потім – держави. Він же мав на меті збудувати міцну й незалежну державу, і релігія потрібна була йому перш за все як союзник у цій справі. Тому й приймає рішення про затвердження християнства державною релігією Київської Русі і самочинне масове хрещення народу.

Й історія складалась, наче спеціально під задум Володимира: у 988 р. відбувся успішний похід на Крим. Повертаючись назад, Володимир забрав з Херсонесу мощі римського папи Климента, вбитого, за легендою, посланцями імператора Трояна за успіхи поширення християнства серед жителів Херсонесу. Разом із святими мощами князь привіз до Києва декількох херсонеських попів. Збудував у столиці Десятину Церкву і разом з попом Анастасом вихрестив Русь.

Подальші кроки Володимира були націлені на діяльність Моравських монахів Кирила та Мефодія. Відомо, що вони першими проігнорували релігійну догму про те, що «недостойно жодному народу мати азбуку свою, окрім євреїв, і греків, і латинян» й здійснили переклад Біблії на словянську мову. Очевидно, що ці визначні болгари теж шукали третій, незалежний ні від Сходу, ні від Заходу шлях, бо писемні джерела засвідчують про контакти Кирила і Мефодія як з Римом, так і з Візантією.

Таким чином Володимир першим у світі запровадив християнську Церкву, в якій:

-         служба велась на народній (словянській) мові;

-          використовувалась перекладена Біблія;

-          передбачалось підпорядкування Церкви виключно власній державі.

За таку церкву Європа почне боротись тільки в часи Реформації. Тому Володимир, у певному розумінні, був першим протестантом світу.

Отже закономірно, що ні Рим, ні Візантія не визнали новоствореної церкви. Справу догматизації Руської церкви Володимир поклав на попа Анастаса. І в цьому плані сподівання Великого князя вперше не виправдали себе. Догматичне оформлення потребувало серйозних науково-філософських розробок, для яких у русичів підґрунтя ще не було. Руська церква виявилась догматично не конкурентною ні для Ватикану, ні для Константинополя. Останнє, що встиг зробити Володимир для своєї Церкви, – це запровадив десятивідсоткове фінансування від княжої казни, зафіксоване у назві збудованого ним храму (Десятинна Церква).

Далі справою християнізації зайнявся Ярослав Мудрий. Він почав з налагодження переговорів щодо запровадження іноземної митрополії. Для успіху свого задуму заручився династичними шлюбами майже з усією Європою і Візантією, закладав Святу Софію як спеціальну резиденцію майбутньої митрополії. Застосовуючи всеможливі політичні засоби тиску, домігся від Візантії митрополита Феопемпта, про якого літописці згадають як першого Руського митрополита.

Прибувши до Києва у 1039р., новий глава церкви починає з того, що освячує Десятинну Церкву. Це ще раз підтверджує факт про перше неканонічне самочинне її освячення Володимиром і Анастасом. Але ця подія і обмежила місію Феопемпта на Руській землі. У плани Києва не входило перебудовувати свою Церкву під Візантійські стандарти. Іноземний митрополит почесно посідав свій пост, а церковні справи узгоджувались з державними інтересами і релігійними настроями народу. Через три роки Феопемпт втік до Візантії. Стосунки між двома державами погіршуються. Але митрополія вже була заснована.

У 1051р. митрополичу процедуру з руки Ярослава Мудрого посідає русич Іларіон. Він пише свою славетну працю «Слово про Закон і Благодать», в якій викладає самобутньо-русинське розуміння християнства:

-         усі народи рівні перед Богом;

-         пріоритет євангельських засад в організації соціальної інфраструктури;

-         відповідальність перед Богом окремою людиною за свої вчинки, а цілим народом за справу створення нової християнської цивілізації;

-         розмежування функцій держави (світські справи, матеріальний достаток тощо) і церкви (душевний спокій і моральна чистота), що веде за собою необхідність незалежного церковного самоуправління (міцної інституції, подібної на державну).

Прочитані Іларіоном ключові засади християнства з позицій українського світосприйняття стали новим, найнадійнішим, чинником консолідації українського етносу. На їх підставі «запрацював» механізм державницько-правовової свідомості простих людей на рівні спільного розуміння соціальною групою своїх прав як межових ситуацій необхідності і свободи, що можна найкраще виразити, перефразувавши відомий афоризм С.Екзюпері – люди почали дивитися не одне на одного, а в одному напрямку. Етнос почав розуміти, що на нього покладена відповідальність за «те, що приручили»: оволодівши Словом Божественної істини, люди стали відповідальними за побудову нового типу цивілізації, де усі будуть пов’язані законом любові до ближнього. А це означає, що кожен зможе скористатися своїм правом на любов від іншого, навіть незнайомого, за однієї лише умови – бути готовим відповісти любов’ю, але не тому, хто тобі вчинив добро, а тому, хто його потребує – «коперніковський переворот»  у свідомості людини, ситуація якісного стрибка в еволюції людського когнітивного  механізму.

На фоні таких світоглядних перемін за часів митрополита Іларіона формувалась система внутрішньої організації Руської Церкви, в якій єпископат дублював князівські структури: одна єпархія – одне князівство. Посада єпископа визнавалась виборною. Право вибору мала як княжа влада, так і громада прихожан. Щоб забезпечити рівність єпархії, посада митрополита займалась за призначенням. Такий розподіл функцій виявився проблематичним. Жоден з єпископів не міг посісти посади митрополита, щоб не порушити рівності інших. Для уникнення міжособних претензій на митрополиче крісло з боку київської династії, було вирішено про виключно іноземне представництво даної вакансії. Митрополит-іноземець отримував статус верховного судді між своїми. Ця посада мала забезпечувати функцію не централізації влади, а миротворця, посла. Митрополит так і декларувався – посланий Богом, щоб не допустити кровопролиття.

Поступово здійснювався розподіл функцій між державою і церквою – процес секуляризації. У компетенцію Церкви відійшли такі справи як: розлучення, двоєжонство, зґвалтування, нецерковні форми шлюбу, шлюб з близькими родичами, спадщина між дітьми, чаклунство, єресь, нагляд за терезами і мірами тощо. Важливий елемент церковного життя – опікунство над ізгоями (по сучасному – маргіналами – людьми, що втратили свій попередній соціальний статус і не здобули нового).

Церква жила своїм власним самобутнім життям, розвивала богослов’я, випускала духовну літературу, розробляла свій стиль, архітектуру, розбудовувала монастирі і храми, готувала свої кадри.

Відвідувати богослужіння і розумітись у богословських питаннях, жертвувати на Церкву було престижною справою як для князів, так і для простого людуусі жили чуттям і вірою, що процес побудови нової християнської цивілізації розпочався.

Володимир Мономах став одним із останніх визначних діячів Київської Русі. Він продовжував державотворчу справу своїх попередників. Оскільки основи державної і релігійної інституції вже були закладені, то Мономах зміг повністю зосередитися на праві, зрозуміло не у плані його як суспільної інституції.  Але тим не менша цінність зробленого ним – він виразив у письмовій формі те право, у якому люди вже «дивились в одному напрямку». 

Мономах закликав перш за все «мати страх Божий у серці», будучи певним, що саме це – підстава, щоб «милостиню чинити щедру, бо вона початок добру всякому» [5]. Власне кажучи, князь переконував, що Бог має бути присутнім у людському серці (а не десь у Космосі), а страх – це контроль людини над собою, щоб не зробити чогось не співвідносного з буттям Бога, милостиня – ще один із способів самоконтролю (чи перестрахування?) щодо своєї Боговідповідності. Ось така екзистенціальна спрямованість у доброчинність як нормальний стан людського буття.

Правова свідомість на побутовому рівні функціонує на межі з правовою психологією, яка у свою чергу, виражається на рівні певних чітких стереотипів. Як великий знавець людської природи, Мономах закликав до формування таких стереотипів: «навіть і на коні їдучи…, якщо інших молитов не можете мовити то «господи помилуй» благайте без перестану потай, – бо ся молитва є ліпша від усіх… ліпше молитися, ніж думати нісенітницю, їдучи» [6]. Суть про глибоке духовне переродження людини (до речі, також один із постулатів раннього протестантизму).

Тогочасна оновлена, духовно перероджена, українська людина, з точки зору Володимира Мономаха, стала внутрішньо готовою до таких зрушень у правовій свідомості, які у Європі розпочнуться тільки у ХІХ ст. – до протесту проти смертної кари: «ні правого, ні винного не вбивайте…, не погубляйте жодної душі християнської» [7].

Своїми повчаннями Мономах, фактично, закладав правову базу до такого суспільного порядку, який у наш час має назву «соціальна держава»:

-         «убогих не забувайте, але наскільки є змога, по силі годуйте» [8];

-         «подавайте сироті»;

-         «за вдовицю вступітесь»;

-         «єпископів, і попів, і ігуменів…по силі любіте і подбайте [9]  (усе, зазначене в цих пунктах, сучасною мовою говорячи, – це механізм перерозподілу благ);

-         «а коли підете в путь по землях…, нагодуйте стороннього»;

-         «вшануйте гостя – чи простий, чи знатний, чи посол, якщо можете дарунком, а то їжею і питвом»;

-         «недужого одвідайте»;

-         «за мерцем ідіть»;

-         «чоловіка не миніть не привітавши, добре слово йому подайте» [10].

«Золотий вік» українського державотвореня  був обірваний монголо-татарською навалою у 1240 р. Проте Україна «зникла» не того року. Вона вмирала поволі, а безповоротно, напевно після 1303 р., коли та підвалина, на якій вона стояла – православна церква – розкололась навпіл шляхом переміщення Київської митрополії до м. Володимира Суздальського і заснування Галицької митрополії. Історична аналогія, що ілюструє падіння держави через «вибиття» з-під неї наріжного каменя  – розвал СРСР з послабленням компартії.

Наріжний камінь І-ї української держави –Українська Православна  Церква була керована 22 митрополитами, 4 з них – українці. Формально Церква входила до складу Константинопольського патріархату, але фактично діяльність митрополитів була незалежною. Територіально Київська митрополія була значно більша, ніж Константинопольський патріархат, в якому вона стояла на 60-му місці.

Підсумовуючи, необхідно виділити державотворчі «рецепти» для нашого сьогодення.

 В українському соціокультурному просторі процеси державотворення та інституалізації Церкви – дзеркальні: у 90-ті рр.. українське православ’я зазнало свого подальшого розколу (Українська Православна Церква Київського патріархату, Українська Православна Церква Московського патріархату, крім них – Українська Автокефальна Православна Церква і, певною мірою, Українська Греко-католицька Церква). Вслід за цим (чи тому?) український політикум розділив Україну на Східну і Західну.

Усі українські православні церкви так чи інакше претендують на (або можуть довести) свій зв'язок з тою Церквою, що її будував Володимир Великий. За сучасних реалій найбільш виправданий критерій цього зв’язку – ідейний, тобто варіант православ’я, найбільш зміщений у бік протестантизму. Загальновідомо, що світове православ’я не мало свого єдиного органічного центру (як католицизм), формально цю роль виконував Візантійський патріархат, а після занепаду Візантійської імперії світове православ’я набрало ще більшої полісної організації. Тому й виробились відмінні етнічні варіанти православ’я, наприклад російські старовіри. Щодо «чисто» українського варіанту православ’я, то воно якраз і має протестантську спрямованість (розбудова нової цивілізації на євангельських засадах, рідна мова Богослужіння тощо).

Ще Ф.Ніцше помітив, що між євангельськими ідеями та ідеями соціалізму багато спільного. Визнаний найдосконалішим тип соціальної держави розбудували ті європейські держави, що сповідують протестантизм. Концептуальні засади протестантизму – не той Бог, що на небі, а той, що у людському серці, а свідчення того, що з людиною Бог, –  її успіх у власній справі. До активної власної праці закликав своїх нащадків і Мономах: « у домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтеся на тивуна, ні на отрока, що би не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого» [11].

Те православ’я, що його започаткував Володимир Великий, заклало у правову свідомість українців концептуально-правові формули «соціальної держави». Саме вони у тривалий період бездержавності (750 років, з 1240 – по 1990 рр..), коли покладатись не було на кого, лише на свого ближнього, допомогли українцям вижити, зберігши свою самоідентичність і не розсіятись поміж сильними цього світу. Тому у сучасних державотворчих процесах треба спиратись на них як етнічно апробований інструментарій, бо навіть найкращі рецепти з досвіду європейських країн не обов’язково приживуться до нашого суспільно-державного організму.

 

1.М.Грушевський. На порозі Нової України. – К., 1991. – с. 14

2. Детальніше про це див. Луцький І. Правове становище християнства другої доби перед розколом Вселенської Церкви (989-10054 рр..). – Івано-Франківськ, 2000

3. Академічне релігієзнавство / Колодний А.– К., 2000

4. Взято із: Яцук Н.Є. Релігієзнавство. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни. – Івано-Франківськ, 2005

5. Літопис руський. – К., 1989.– с.454.

6. Там же с.457.

7. Там же с.457.

8. Там же с.457.

9. Там же с.457.

10. Там же с.457-458.

11. Там же с.457.

 



Источник: http://www.cic-wsc.org
Категория: Международные научные конференции - Форумы | Добавил: Vasiljev (2012-03-12) | Автор: ЯЦУК Н. Є.
Просмотров: 611 | Теги: ЯЦУК Н. Є., ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА ПРАВОВУ СВІДО, Fr. I.M.Lutskiy | Рейтинг: 5.0/2 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа

Поиск

Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Отдых в Карпатах


  • Copyright MyCorp © 2016