Р.В. Зварич, викладач кафедри
історії та теорії держави і права
Івано-Франківського університет
права ім. Короля Данила Галицького
ГАРАНТІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН ЯК ФАКТОР СТАБІЛЬНОСТІ СУСПІЛЬСТВА
Міжетнічні стосунки є однією з найбільш складних проблем, яка зачіпає як організацію державного і суспільного життя всередині кожної полінаціональної країни, так і міждержавні та міжнародні стосунки. У будь-якій країні мирне співіснування різних національних, етнічних, мовних або релігійних меншин є позитивним фактором, джерелом соціального та культурного збагачення. Особливо це актуально для країн постсоціалістичного табору, які потрапили у прірву соціально-політичної кризи у зв'язку зі зміною політичної тоталітарної системи на систему демократичної орієнтації.
Як свідчить практика, забезпечення прав національних меншин гарантується лише у ефективній взаємодії міжнародного та внутрішнього державного права, норми яких покликані виконувати властиву їм функцію забезпечення захисту прав меншин, розв'язання конфліктів мирним шляхом. Оскільки незабезпечення прав та відсутність взаємодії міжнародного і внутрішнього права можуть призвести як до погіршення становища національних груп в окремій країні, так і до ускладнення міжнародної ситуації у цілому (яскравий приклад — події останніх років на теренах колишньої Югославії) [1].
Взаємовідносини етносів усередині держави мають будуватися на засадах консенсусу, порозуміння, тому першою умовою консолідації суспільства є свобода особи і вільний розвиток етнічних груп (національних меншин).
Національні меншини можуть мешкати або компактно, або розкидано (дисперсно) на території держави, утвореної «статусною» або «титульною» нацією. У будь-якому разі вони мають усі права, які має нація, що дала назву державі. Винятком (у ряді випадків) є право національних меншин на політичне самовизначення. Проте права національних меншин потребують спеціального механізму забезпечення, тому що в умовах інонаціонального оточення набувають специфічного характеру.
Значну увагу правам національних меншин приділяє ООН. У преамбулі до Статуту ООН відзначається «рівність прав великих і малих націй». Відповідно до рішень ООН національні меншини мають:
- право проживати в місцях традиційного історичного поселення (забороняються їх депортація, примусове переселення);
- право на неасиміляцію;
- право на одержання пропорційної частки централізованих державних фондів, які виділяються для відповідних цілей;
- право на участь у прийнятті державних рішень, на представництво в законодавчих та інших колегіальних органах держави;
- право на не дискримінацію;
- право на захист із боку держави від будь-яких проявів ворожнечі, погроз, приниження і обмеження.
Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) від 15 грудня 1989 р. містить слова: держави-учасниці НБСЄ «вживатимуть усіх необхідних законодавчих, адміністративних, юридичних та інших заходів, а також застосовуватимуть відповідні міжнародні інструменти для забезпечення захисту прав людини і основних свобод осіб, що належать до національних меншин на їх території. Вони захищатимуть і створюватимуть умови для заохочення етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин на своїй території. Вони поважатимуть вільне здійснення прав особами, що належать до таких меншин, і забезпечуватимуть їхню повну рівність з іншими». Верховний Комісар НБСЄ у справах національних меншостей може послати в будь-яку країну своїх спостерігачів-експертів із місією перевірки дотримання в ній прав національних меншин [2].
Загальні положення про захист прав національних меншин містяться у конституціях Данії, Португалії, Румунії, Чехії, Словаччини, Албанії, Хорватії, Литви. В інших конституціях (Італія, Швейцарія, Росія, Болгарія) йдеться про захист мовних меншин. Докладні положення щодо захисту меншин є в конституції Угорщини. У конституціях Фінляндії, Норвегії, Словенії передбачається безпосередній захист відповідних меншин. Завдяки конституціям нещодавно утворених демократичних держав Центральної та Східної Європи, які містять положення про захист національних меншин, докорінно змінилося обличчя Європи та усього світу.
Основними правовими гарантіями формування державної етнонаціональної політики в Україні є: Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Конституція України (ст.ст.10, 11, 24, 137) [3]. Декларація прав національностей України, Закон України «Про національні меншини в Україні», Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», Рамкова конвенція про захист національних меншин, ратифікована Верховною Радою України 1997 року, яка стала частиною національного законодавства. Досить вагомим кроком до запровадження міжнародних стандартів у сфері забезпечення прав національних меншин стала ратифікація Україною (єдиною з пострадянських країн) у травні 2003 року Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, яка займає одне з найпомітніших та неоднозначних місць і водночас є по-справжньому демократичним документом, оскільки складається із низки варіативних елементів, що полегшують і роблять більш гнучкими мовний вибір держави залежно від тих умов, котрі існують у країні.
Нині, в умовах глобалізації та так званої уніфікації світу, усвідомлення державою значущості колективних прав, адекватне розуміння важливості захисту та забезпечення функціонування культур національних груп у широкому розумінні є однією з важливих ознак сучасної демократії, яка насправді дозволяє реалізувати індивідуальні та колективні права особистості. Слід відзначити, що рівень демократичності у сфері міжнаціональних взаємин оцінюється не тільки крізь призму ухваленого у цій сфері законодавства та зобов'язань, узятих на себе державою щодо збереження культур тих чи інших етнічних груп, але й крізь призму їх подальшого здійснення.
Також, необхідно відмітити, що на даний час Комітетом Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин розроблено проект Концепції державної етнонаціональної політики України, який представлено на обговорення громадськості Українським незалежним центром політичних досліджень. Основною метою проекту є втілення у життя положення Конституції та законів України, що належать до етнонаціональної сфери, сприяння постійному вдосконаленню відповідного законодавства з урахуванням норм міжнародного права [4].
Отже, аналіз системи законодавчих актів свідчить про те, що українське суспільство є поліетнічним. Україна гарантує право всіх його членів на збереження та популяризацію власній національної та культурної спадщини, повагу й рівноправну участь осіб, які належать до різних етнічних спільнот, у всіх сферах життя.
Література
2. Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): підручник. - Харків. Еспада, 2006. - С.207-208.
3. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року зі змінами та доповненнями згідно із Законом України «Про внесення змін до Конституції України» № 2222-1V. - Харків: Весна, 2007. -48 с.
4. Поліетнічна Україна: [Основи формування етнонаціональної політика] Юридичний Вісник України - 2004. - 25 вересня (№39). - С. 12.
Источник: http://www.cic-wsc.org | 
