Черничук Ярослав Васильович,
студент V курсу юридичного
факультету Івано-Франківського
університету права ім. Короля
Данила Галицького
ДОБРОСОВІСНІСТЬ ЯК ВАЖЛИВА ЗАСАДА ПЕРЕДДОГОВІРНИХ ВІДНОСИН
Поняття добросовісності розглядається у двох ракурсах: в об’єктивному/суб’єктивному значенні. Стверджується, що добросовісність у правовому аспекті є морально-правовою оцінкою певного вольового акту.
Ключові слова: Цивільний кодекс України, добросовісність, право, мораль, законодавство.
Постановка проблеми. Цивільний кодекс України (далі – ЦК України) від 16 січня 2003 р. визнав добросовісність однією із загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України). У ЦК УРСР 1963 р. використовувалися лише терміни «добросовісний набувач», «добросовісний власник». Презумпція добросовісності та вимога добросовісності при здійсненні певних прав вперше були введені Основами Цивільного законодавства Союзу РСР та союзних республік 31 травня 1991 р. Враховуючи принципову новизну наведеної категорії для цивільного законодавства України, на сьогодні дуже актуальними є теоретичний аналіз поняття, правової природи та змісту добросовісності, а також відшукування ефективних шляхів правозастосування цього принципу.
Отримані наукові результати. У правовій теорії відсутнє однакове розуміння, а отже, і стале визначення добросовісності. Тому при аналізі цього поняття необхідно виходити з його загальнонаукового змісту. Добросовісність є, у тому числі, категорією моралі, а тому вона виступає об’єктом вивчення етики. У той же час законодавець ставить настання певних правових наслідків у залежність від добросовісності учасників обороту. Необхідність прямого звернення законодавця до моральних норм виникає тоді, коли з техніко-юридичного боку важко або взагалі неможливо врегулювати відносини сторін правовими нормами передбачити різноманітні життєві ситуації [3]. Саме тому, на нашу думку, не можна дати законодавче визначення добросовісності, яке є оцінним поняттям і базується на нормах етики та моралі. З іншого боку, застосування судами таких оцінних категорій, як добросовісність, справедливість, розумність, потребує визначення загальних підходів до їх використання з метою недопущення необґрунтованого звернення до ціннісних понять там, де цивільні правовідносини прямо врегульовані іншими спеціальними нормами права, та безпідставної підміни таких норм названими категоріями. Автори одного з коментарів ЦК України визначають добросовісність як прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов’язків [1]. Австралійський вчений Люк порівнює добросовісність зі «справедливістю, чесною поведінкою, розумним стандартом чесного ведення справ, порядністю, розумністю, порядною поведінкою, загальним етичним сенсом, розумністю, духом солідарності, суспільними стандартами справедливості, а також із фактичною чесністю». Російський вчений Д. Кондратюк вважає добросовісність морально-правовим принципом, сукупність яких становить соціально-цілісну основу цивільних правовідносин, свідчить про зв’язок морального і правового в цивільному праві. Г. Гаджієв визначає принцип добросовісності як метод, який дозволяє забезпечити гармонію, баланс приватних та суспільних інтересів [4]. Із точки зору С. Тінькова, якщо законодавство якоїсь країни намагається дати нормативне визначення поняття добросовісності, то неодмінно постає співвідношення суб’єктивного та об’єктивного критеріїв [5].
У літературі переважно зазначається, що об’єктивна сторона добросовісності проявляється у нормі поведінки звичайної (середньостатистичної) чесної особи. На думку М. Агарова, «добра совість» в об’єктивному значенні є не що інше, як чесність у відносинах між особами [2]. Р. Емерсон вказує на те, що інвестиційний інструмент використовується добросовісно, якщо особа діє чесно. Отже, на його думку, критерій добросовісності є суб’єктивним: чи дійсно особа вважає, що інструмент є правомірним та належним? При цьому не повинен братися до уваги «об’єктивний» критерій, адже в цьому випадку немає значення, яким чином використовувала би такий інструмент розумна та добросовісна особа в аналогічних умовах. Отже, в переддоговірних правовідносинах добросовісність їх суб’єктів має об’єктивно-суб’єктивний характер, який виражається у такому. Об’єктивна сторона визначає, що дії суб’єкта мають відповідати об’єктивним загальноприйнятим стандартам добросовісності, які виражаються, зокрема, у правилах ділового обороту, а об’єктивна сторона відображає його внутрішнє ставлення до своїх дій як до правомірних та усвідомлення того, що такими діями не порушуються права та інтереси інших осіб. Говорячи про глибину проникнення моралі у тканину позитивного права, окрім активного оперування законодавцем вищезгаданими морально-правовими категоріями, можна виокремити ті норми Цивільного кодексу України, які вимагають додержуватися моральних засад суспільства при визначенні обсягу цивільної правоздатності, здійсненні цивільних прав і обов’язків (ч. 4 ст. 13, ч. 4 ст. 26, ч. 2 ст. 300, ч. 2 ст. 319), вчиненні правочинів (ч. 1 ст. 203,ч. 2 ст. 1242). Примітним у порушеному контексті є також те значення, що надається моралі, – саме як одному з головних елементів визначення суті права – у рішеннях Конституційного Суду України. Так, у рішенні від 2 листопада 2004 р. (№ 15-рп/2004) Конституційний Суд зазначив: «Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства». Традиційно, щоправда, у юридичній літературі посилена увага приділяється не тільки взаємопроникненню, а й розмежуванню моралі й права. Однак існування суттєвих відмінностей між цими суспільними явищами жодним чином не применшує значимості їх спільної узгодженої дії. Врешті, важко заперечити твердженню С.В. Околіти, що «правопорядок у суспільстві тим міцніший, чим більше він відповідає моральним поглядам членів суспільства».
Тому серед різноманітних форм взаємодії моралі й права центральне місце відведено саме принципу добросовісності й визначеним відповідно до його змісту моральним та пов’язаним з ними інтелектуально-вольовим характеристикам суб’єктивної сторони поведінки учасників цивільних відносин. Зокрема, розкриття моральності права з точки зору закріплення юридичної значимості (для вирішення тих або інших правових ситуацій) інтелектуально-вольових аспектів певних поведінкових моделей об’єктивно виводить на перший план питання про вину особи як провідний правовий засіб урахування вимог моралі у відносинах цивільно-правової відповідальності. Доцільність закріплення засади добросовісності прямо випливає з моральних засад суспільства, яке зацікавлено у формуванні у всіх учасників цивільних відносин усвідомленого прагнення спрямовувати свою діяльність на досягнення винятково правомірних цілей та у встановленні режиму взаємного захисту й забезпечення правомірних інтересів усіх членів соціуму через їх власні, «зустрічні» щодо одне одного, вчинки. Добросовісність / недобросовісність кожної сторони здатні спричинювати фактичні зміни у життєвих обставинах, що мають істотне значення для її контрагентів або когось з оточуючих. У зв’язку з цим може виникати потреба у зміні або припиненні правовідносин, покладанні на боржника додаткового обов’язку перед кредитором, визначенні точного співвідношення прав, обов’язків сторін тощо. Тому було б не тільки несправедливо, а й нерозумно відмовлятися від використання найбільш доцільних правових форм забезпечення дії принципу добросовісності у тих випадках, коли вони виявляються придатними для визначення правового становища учасників охоронних цивільних відносин.
Висновки. Загалом, викладене спонукає наголосити на можливості розгляду добросовісності, з одного боку, в об’єктивному, а з іншого, – у суб’єктивному значенні. При цьому її «об’єктивне» розуміння зазвичай пов’язується з встановленням у законодавстві загальної вимоги додержуватися вимог доброї совісті під час реалізації переддоговірних правовідносин, тоді як «суб’єктивний» ракурс добросовісності визначається в контексті встановлення правових наслідків певної поведінки. Проте слід зауважити, що таке розмежування є суто умовним і стосується не втілень добросовісності як морально-правової оцінки певного вольового акту, а пов’язується натомість з виокремленням змісту загальноправового принципу і зумовленого ним абстрактного правового обов’язку – з одного боку, та характеристики відповідної йому поведінки – з іншого.
Список використаних джерел
1. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 855 с.
2. Агарков М. Проблема злоупотребления правом в советском гражданском праве / М. Агарков // Цивилистическая практика. – Екатеринбург, 2002. – Вип. 5. – С. 103.
3. Брагинский М. И. Договорное право / М.И. Брагинский, В.В. Витрянский. – М. : Статут, 2002. – Книга 1: Общие положення. – 571 с.
4. Гаджиев Г.А. Конституционные принцыпы добросовестности и незлоупотребления субъективными правами / Г.А. Гаджиев // Государство и право. – 2002. – № 15. – С. 58.
5. Тіньков С. Застосування загальних засад цивільного законодавства у судовій практиці / С. Тіньков // Вісник господарського судочинства. – 2004. – № 1. – С. 286.
Сhernychuk Y. V. Wellconscience as an Important Principle of Beforecontract Relations
The notion of wellconscience is examined from two sides: in objective and subjective meaning. It is also confirmed that wellconscience in a legal aspect is moral and legal valuation of the certain strong – willed deed.
Key words: Civil Code of Ukraine, wellconscience, law, moral, legislation.
Источник: http://www.cic-wsc.org | 
