10. Лекція . Теорії та економічна політика неолібералізму.
Зміст
1)Відродження економічного лібералізму Ф. Фон Хайєка.
2)Неокласична теорія економічного росту Дж.Міда.
3)Неоліберальні концепції державного регулювання економіки А. Мюллера-Армака та В. Ойкен.
 Фрідріх фон Хайєк (Лауреат Премії Пам’яти А.Нобеля з економіки 1974 р.) зосередився навколо філософських, правових, політичних та економічних проблем ринкової економіки, а також на теорії й методології процесу пізнання, що найшло відображення у монографіях: "Шлях до рабства” (1944); "Індивідуалізм та економічний порядок” (1948); "Конституція свободи” (1960), "Право, законодавство і свобода” (1973, 1976, 1979), "Фатальна концепція: помилка соціалізму” (1989). Цікаво, що на його думку принципово неможлива математизація економічних наук тому, що предметом суспільних наук є поведінка людей і її мотиви, а це передбачає включення власних мотивів та настанов, що не може не позначитись на результатах дослідження. Також він вважав, що макроекономічні залежності, якими оперують представники багатьох шкіл економічної думки, мають мало спільного з реальною дійсністю, оскільки в основі господарювання ледать індивідуальні мотови, що не можливо звести до яких би то не було загальних закономірностей. А тому і визнається можливість рівноваги окремих фірм на мікрорівні, а не на макрорівні, оскільки довелося б визнати пізнаваність економічних явищ представниками неоавстрійської школи.
Фон Хайєк розглядає ринок як інформаційний механізм, який забезпечує отримання не фрагментарних, а системних знань про економіку. Він вважає, що конкуренція – це ефективний спосіб направлення невідомих ресурсів на невідомі цілі, а тому ринок спроможний виявити, розповсюдити й ефективно використати раніше невідомі дані про потреби, ресурси і технології, тобто виступити у ролі специфічної інформаційної системи. Тому і втручання в нього не доречно, а може тільки підірвати механізм ринку. А ринковий порядок розвивається на засадах власної внутрішньої логіки, не маючи нічого спільного з морально-етичними нормами.
Хайєк протиставляє теорії Кейнса повну лібералізацію з відміною урядової монополії на емісію грошей і заміну її конкуренцією приватних емітентів. Його позиція спрямована і проти монетарного підходу, також він вважає, що безробіття виникає не в наслідок недостатнього рівня ефективного попиту, як вважав Кейнс, а через високий рівень заробітної плати, зумовлений непомірними вимогами профспілок, що призводить до невиправданого скорочення прибутку підприємств і до відповідного зменшення попиту на працю. А тому уряд не повинен вживати заходи до усунення безробіття. Хайєк проти і кейнсіанської концепції регулювань валюти, також і використання помірної інфляції як засобу боротьби з безробіттям насправді лише посилить безробіття і доповнить його інфляційним процесом. Він вважав, що ця боротьба призведе до нерівномірності росту цін, а це призведе до нераціонального використання ресурсів, оскільки вони будуть направлятися у галузі зі штучно високою кон’юнктурою, визначеною ростом цін. Тому потрібна не міфічна "крива Філіпса”, а вільне ринкове господарство. З тих же позицій нераціональна і планова економіка, яка ліквідує економічну свободу громадян, а головне – "наслідування соціалістичній моралі привело б до знищення більшої частини сучасного людства і зубожіння основної маси суспільства”. Цікавий погляд на соціальне реформаторство як на "згубну самовпевненість”, коли соціалісти намагаються "ліпити” навколишній світ відповідно до своїх бажань. Він зазначає, що тільки "моральні норми і традиції, а не інтелект і розважливий розум дозволили людям піднятися над рівнем дикунів”, а до норм моралі відносить "зокрема, наші інститути власності, свободи і справедливості”.
Ми всі згодні з Джеймсом Тобіном, що "основним завданням економіки є виробництво товарів і послуг для їх подальшого споживання тепер чи в майбутньому.” В теорії економічного росту Дж.Міда (1907 -; Лауреат Премії пам’яті А.Нобеля по економіки 1977) "машини утворюють єдину форму капіталу” і важливу роль відіграє теорія граничної продуктивності. Теоретики неокласичної школи Ч. Коб та П.Дуглас, як американські вчені математики, використовуючи "виробничу функцію”, знайшли індекси росту обсягів виробництва в обробній промисловості США за 1899-1922 роки, які виявилися досить близькими до фактичного росту продукції. Припущення про незмінну ефективність та інтенсивність використання праці і капіталу має сенс при екстенсивному розвитку економіки, але за підрахунками Р.Солоу (1912-; Лауреат Премії пам’яти А.Нобеля по економіки 1987) у середені ХХ ст. вклад технічного прогресу в економічний ріст перевищував 80%, а тільки решта припадала на приріст коефіцієнта зайнятості і обсягів інвестицій. Е. Денісон продовжив дослідження у роботі "Джерела економічного росту: альтернативи, що стоять перед ними” (1962), де аналізував залежністі обсягів виробництва від якісних змін як з боку праці, так і з боку засобів виробництва. Важливе місце займає модернізований варіант функції Коба-Дугласа, в якому Дж. Мід урахував і темп технічного прогресу:
y = a K + bL + p,
де: y –середньорічний темп росту національного доходу;
К – середньорічний темп росту капітала;
L - середньорічний темп росту праці;
a і b - відповідно частки капіталу і праці у національному доході;
р – темп технічного прогресу.
Мід робить висновок, що постійність і буде досягнута у тому випадку, якщо темпи росту капіталу будуть також стійкими і, крім того, дорівнюватимуть темпам росту національного доходу. Якщо темпи збільшення капіталу перевищать темпи росту національного доходу, вступає у дію механізм, який автоматично знижує темпи нагромадження. Мід надає рецепт лікування безробіття – це вільне коливання зарплати, а тому і розглядає профспілки як монополістичні угрупування, з якими треба боротися через арбітраж, коли уряд бере на себе функції вільного ринку.
Дж.Мід – прихильник мінової концепції і розробив цікаві трактовки індикативного планування. Він був прибічником "Золотого правила”, коли стаціонарний обсяг капіталу максимізує споживання. Але національна економіка автоматично не тяжіє до стаціонарного стану, що відповідає цьому правилу. Навіть у США обсяг капіталу менший, ніж за Золотим правилом. Для досягнення належного рівня потрібні істотне збільшення інвестиції і відповідне зменшення споживання нинішніх поколінь. Дж.Мід дійшов до висновку, що за умови збереження стабільності валютних курсів проблема одночасного досягнення внутрішньої та зовнішньої рівноваги вирішеною бути не може. Спочатку ідея встановлення хитких валютних курсів здавалася винятково академічною і не мала реальних шансів на здійснення. Але на порозі 60-70-х років концепція плаваючих курсів висунулася на авансцену, як на засіб здійснення "ринкової” девальвації долара стосовно валют країн, які є найбільш небезпечними торговельними суперниками США (Німеччини та Японії). Цю концепцію швидко реалізували. Першою була Канада у 50-х роках, потім Німеччина в 1969 р., а в середині 80-х років курси валют самостійно "плавали” у 34 країнах.
Розробку теорії міжнародної торгівлі і розробку теорії руху міжнародного капіталу Дж.Мід здійснив з Бертолем Уліном. Вони вважали, що нерівність в оснащенні факторами виробництва викликає необхідність у міжнародній торгівлі. Підвищення цін на численний фактор виробництва неминуче викличе подальше збільшення його пропозиції, а зниження цін на інші фактори – скорочення їх пропозиції. Наслідком стане найдоцільніший вигляд міжнародного поділу праці. Але вплив самого міжнародного руху факторів виробництва пристосовує пропозицію мобільних факторів (праці і капіталу) до існуючих у кожній окремій країні відмінностей у пропозиції і попиті на іммобільні (нерухомі) фактори виробництва (природні ресурси), а також до відмінностей у транспортних послугах. Ця теорія порівнянних витрат існувала з незначними модифікаціями до кінця 50-х – початку 60-х років як базова економічна теорія зовнішньої торгівлі. Ділі її розвинув Самюельсон, розробив теорему про вирівнювання цін факторів.
"Ані ціна, ні пропозиція, ні попит не повинні фіксуватися або регулюватися; визнається можливою лише така міра політичного втркчання, яка сприяє забезпеченню саморегуляції ринку шляхом створення нових умов, котрі роблять ринок єдиною організуючою сферою економіки” (Карл Поланьї). Ц головний принцип неолібералізму, які у Німеччині мають назву франбурзької школи (В.Ойкен, Л.Ерхард), у США – чиказьскої, або монетарної, школи (Л.Мізес, Ф.Найт, М.Фрімен, А.Шварц), лондонської школи (Е.Кеннан, Л.Робінс).
(продовження у слідуючому документі) виробничу функцію”, знайшли індекси росту обсягів виробництва в обробній промисловості США за 1899-1922 роки, які виявилися досить близькими до фактичного росту продукції. Припущення про незмінну ефективність та інтенсивність використання праці і капіталу має сенс при екстенсивному розвитку економіки, але за підрахунками Р.Солоу (1912-; Лауреат Премії пам’яти А.Нобеля по економіки 1987) у середені ХХ ст. вклад технічного прогресу в економічний ріст перевищував 80%, а тільки решта припадала на приріст коефіцієнта зайнятості і обсягів інвестицій. Е. Денісон продовжив дослідження у роботі
Источник: http://azov-academy.ucoz.org/publ/0-0-0-48-13 | 
